Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 108

Дік прокинувся, лиш тільки починало сіріти. Він переодягся, взяв з собою зброю, яка личила йому, як джентльмену, і вирушив до лісової схованки Лоулеса. Там, як пам'ятає читач, він залишив папери Лорда Фоксхема. А щоб встигнути взяти їх і вчасно бути на місці зустрічі з молодим герцогом Глостером, треба було вийти якнайраніше і поспішати. Мороз був лютий, як ніколи; холодне повітря щипало за обличчя. Місяць вже зійшов, але на небі ще яскраво сяяли незліченні зорі. Під ногами весело рипів сніг. Навколо панувала мертва тиша.

Дік вже майже перейшов усе поле, що лежало між Шорбі й лісом. Наблизившись до підніжжя невеликого горба, він знаходився за якихось сто метрів від хреста святої Нареченої, коли раптом передранкову тишу розітнув звук сурми. Раніше Діку не доводилося чути такого чистого, пронизливого. звуку. Сурма заграла й замовкла, знову заграла, потім почувся брязкіт зброї.

Молодий Шелтон прислухався і, вихопивши з піхов меч, побіг по схилу горба.

Через хвилину він побачив хрест; на дорозі біля хреста точилась жорстока боротьба. Нападаючих було чоловік сім або вісім, а захищався тільки один; але він захищався так спритно й сміливо, так відчайдушно кидався на своїх супротивників, так впевнено тримався на слизькому снігу, що, перш ніж Дік встиг йому на підмогу, він уже вбив одного, поранив другого, а решту примусив триматись на відстані.

І все ж здавалося дивом, що він продовжував захищатись. Найменша випадковість, — можна було тільки посковзнутись або зробити помилковий рух рукою, — коштувала б йому життя.

— Тримайтесь, сер! Я йду вам на допомогу! — вигукнув Річард і з криком: «До зброї! До зброї!» кинувся ззаду на нападаючих, забувши, що він один і що його вигук зараз недоречний.

Але нападаючі були теж хоробрі хлопці. Вони, на подив Діка, не відступили ні на крок, а навпаки, обернувшись, шалено напали на нього. Чотири проти одного, — над ними в світлі зірок виблискувала сталь; навколо розсипалися снопи іскор. Один з супротивників Діка впав — в запалі битви Дік майже не зрозумів чому; потім на голову Діка обрушився удар, сталевий шолом на голові витримав, але Дік упав на коліно, голова його пішла обертом.

Тим часом чоловік, якому він прийшов на допомогу, замість того, щоб тепер допомогти йому, відскочив убік і знову засурмив, на цей раз ще пронизливіше й гучніше. Але наступної миті вороги знову накинулись на нього, і він знову нападав, літав, підстрибував, завдавав ударів ножем, падав на коліно, користуючись то мечем і кинджалом, то ногами й руками, з тією ж непохитною хоробрістю, гарячковою енергією і швидкістю.

Та пронизливий клич сурми нарешті почули. Долинув приглушений снігом тупіт копит і, на щастя Діка, над горлом якого в цю мить вороги вже занесли свої мечі, з лісу з двох боків ринув потік озброєних вершників, закованих в залізо, з опущеними забралами, з списами і з оголеними піднятими мечами. У кожного вершника за спиною сидів лучник або слуга, які один за другим стрибали на землю.

Ті, що нападали, побачивши себе оточеними, мовчки кинули на землю зброю.