Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 109

— Схопіть цих негідників! — наказав чоловік з сурмою, а коли його наказ був виконаний, він підійшов до Діка і заглянув йому в обличчя.

Дік теж подивився на нього і дуже здивувався, бо чоловік, який виявив таку силу, спритність і енергію, був юнаком, не старшим від нього за віком. Одне плече у нього було вище другого, а обличчя — бліде, виснажене і потворне.

— Сер, — сказав цей юнак, — ви вчасно прийшли мені на допомогу.

— Мілорде, — відповів Дік, догадуючись, що перед ним стоїть знатний вельможа, — ви самі так дивовижно володієте мечем, що, я певен, вам удалося б справитись з ними і без мене. У всякому разі мені, безсумнівно, пощастило, що ваші люди не запізнились.

— Як ви дізнались, хто я? — спитав незнайомець.

— Навіть зараз, мілорде, — відповів Дік, — я не знаю, з ким маю честь розмовляти.

— Невже це так? — запитав юнак. — І все ж ви кинулись, ризикуючи своєю головою, у цю нерівну битву.

— Я побачив, що один чоловік хоробро б'ється проти багатьох, — відповів Дік, — і вважав би за безчестя не допомогти йому.

Підступна усмішка промайнула на губах молодого вельможі, коли він промовив:

— Відважні слова. Але скажіть, за кого ви — за Ланкастера чи за Йорка?

— Мілорде, я не роблю з цього таємниці: я виступаю за Йорка, — відповів Дік.

— Клянусь небом, — вигукнув юнак. — Вам пощастило!

І він звернувся до одного з своїх підлеглих.

— Дайте мені подивитись, — продовжував він тим самим підступним і жорстоким тоном, — дайте мені подивитись на праведний кінець цих хоробрих джентльменів. Повісьте їх!

З нападаючих лишилось тільки п'ять чоловік. Лучники схопили їх за руки, швидко відвели на узлісся, поставили кожного під деревом відповідно до їх росту і накинули їм на шиї зашморги. Потім, тримаючи в руках другий кінець вірьовки, лучники спритно залізли на дерева, і не минуло й хвилини, як п'ять чоловік вже гойдалися в повітрі. Ніхто не промовив і слова.

— А тепер вертайтесь на свої місця! — крикнув потворний ватажок. — І коли я покличу вас удруге, будьте проворнішими.

— Мілорде герцог, — сказав один з його підлеглих, — благаю вас, не залишайтеся тут самі. Візьміть з собою хоч кілька воїнів.

— Голубе, — промовив герцог, — я стримав себе і не вилаяв вас за те, що ви запізнились. А тому не заперечуйте мені. Я вірю своїй руці, незважаючи на те, що я горбатий. Коли я кликав тебе, ти барився, а зараз ти надто поспішаєш з своїми порадами. Але так уже повелося: останній в бою — перший у розмові. Хай краще буде навпаки.

І суворим, але благородним жестом він наказав воїнам їхати.

Піхотинці знов посідали на коней за спинами вершників. Загін повільно вирушив і незабаром зник у лісі.

Зорі вже почали бліднути: на сході займався день. Перші промені сонця освітили обличчя двох юнаків, які ще раз обернулись, щоб поглянути один на одного.

— Ви були свідком моєї помсти, гострої й нещадної, як і мій меч, — сказав герцог. — Але я б не хотів, — клянусь усім християнським світом, — щоб ви вважали мене невдячним. Ви прийшли мені на допомогу з славним мечем і гідною подиву відвагою; якщо ви не відчуваєте огиди до моєї потворності, обніміть мене.