Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 200

Вони йшли, ступаюча по хрускотливому золоту. Сонце пряжіло у верховітті й спадало їм під ноги разом з тихим летом поодинокого листя. Навколо тиша і спокій. Навіть гуркіт міста, що хлюпає у кам'яні стіни, чується тут приглушено, відсторонено. Пристрасті, якими переймаються за життя люди, здаються тут чимось дріб'язковим, непотрібним. Однак то тільки так здається. Пильне око помічає і тут протиріччя, які навіть і смерть нездатна примирити, бо все лишається у спадок живим. Ось лежить під гранітним надгробком кайзерівський генерал Гофман. Той, що мордував у вісімнадцятім повсталу Україну, а потім залив кров'ю Баварську робітничу республіку… Поруч — солдат, отруєний газами при Вердені… А далі — гітлерівський фельдмаршал Рейхенау, розбитий на Дону; і ще кілька могил з орлами, що тримають у пазурах свастику. «Не кладовище, а урок історії», — думав, йдучи повз ці мармурові, бронзові, гранітні витвори цвинтарної архітектури, Андрій. Історія — наука точна, хоч декому таке твердження і може видатись парадоксальним. Відтоді, як вона стала його фахом і пристрастю, він намагається довести саме цю істину.

В кінці алеї з'явилася постать. Жінка поволі рухалась їм назустріч. Заклопотана своїми думками, вона не помічала нікого і, тільки порівнявшись з Андрієм, підвела очі. Вони впізнали одне одного, але не зупинились, не привіталися. Кроків за десять Андрій не витримав, озирнувся. Жінка клала на могилу гвоздики, що були у неї в руках. «Патриція! Ні, він не помилився — це вона!»

— І чого вона ходить, — з відразою промовив Віллі. — Звела чоловіка в могилу, а тепер ходить, квіточки носить, вимолює у бога прощення…

— А хто вона? — раптом запитав Павло.

— Американка, росіянка, хто її розбере. А загалом порядна… Працювала в Сі-ай-сі, була приставлена до Тодора, а тепер от хазяйка «Сен-Готарда», є у нас на Ляймі така сумної слави корчма…

— А Дайн — Рябчук? — стрепенувся Андрій.

— Давно в раю…

— Хто ж це його?..

— Тодор… Він один повстав проти них… А коли боротись було несила…

Вони зупинилися в кінці алеї біля непоказного, сірого надгробка з написом російською мовою: «Федор Крайниченко».

На камені лежали свіжі гвоздики.

Андрій зняв з голови капелюха. Важкий камінь, що був на могилі, видався йому легшим за той, який усі ці роки носив на серці. Прагнув дістатися сюди в надії полегшити душу. З лабіринту, в який кинуло їх життя, вийти пощастило йому одному. Друзі, щирі, випробувані, залишились десь там, у минулім часі, на тернових стежках долі. Серед їхніх могил ця була — найдорожчою. До неї йшов, як на сповідь.

Вони з Крайніченком належали до того багатостраждального покоління, яке винесло на своїх плечах війну і пов'язані з нею лиху біду і горе, яке більшу частину життя існувало в атмосфері страху перед ідолом, котрого саме собі створило.

«Так, товаришу майор, саме так воно було. Це та правда, з якою я тепер живу, з якою житиме твій син. Уже без тебе ми подолали період ерозії сталевих ідолів, переболіли втратами громадської совісті… Тепер нам треба працювати на реабілітацію, і не тільки тих, хто безневинно страждав по таборах і тюрмах, як твій батько, і навіть не таких, як я, кому випало пройти не одне, а цілих два пекла — гітлерівське і сталінське, нам треба допомогти реабілітуватися цілому суспільству перед його власною совістю.