Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 199

— Як вам це подобається, мосьє професоре?

— Не дивуйтесь. Тут хочуть, щоб люди забули про те, наше Дахау… Саме за це я не люблю Мюнхен. Хоч тут і живуть діти Вольфа, я не маю за що його любити. Мюнхен викохав Гітлера. Жодна чума, жодна пошесть ще не забирала стільки людей. Ви погляньте сюди, — професор гортав сторінки путівника по Мюнхену. — Тут нав'язливо рекламують обидві пивниці, де збиралися наці, все, що пов'язано з штурмовиками Рема і великою різнею, так ніби у Мюнхені немає нічого цікавішого.

— Чому нема, є, — сказав, посміхаючись, Віллі. — Зверніть увагу на цей брунатного кольору будинок. Його збудовано в ім'я престижу нацистської партії… А там, за рогом, була квартира фюрера, де він задушив Гелі Раубаль, свою племінницю і коханку. За невелику платню вам покажуть інтимні апартаменти Гітлера і зі смаком оповідатимуть про його сексуальні збочення. Це сьогодні найбільш ходовий товар у туристському бізнесі.

— Ні, світ ніколи не вилікується від божевілля! Ти придивляйся… Пильно придивляйся до всього, Пауль! По мюнхенських пивницях знову кричать про хрестовий похід проти червоного Сходу. Зараз вони п'ють пиво, а завтра… Завтра знову будуть Бухенвальди і Дахау, знову питимуть нашу кров! Невже все може повернути на старе — і знову курітимуть над колючим дротом димарі крематоріїв?

Павло Крайніченко ще не встиг звикнути до пасажів, якими час від часу вибухав професор Дервіль. Його трохи бентежила манера цього чоловіка висловлювати свої політичні міркування. Здавалося, не існувало перепон, здатних стримати цей гасконський темперамент.

— Ви тільки погляньте, Андре! Погляньте, що пишуть! — Дервіль гортав місцеву газету. — Таємниця австрійського озера Топліц спливла на сторінках швейцарської «Блік»! Якийсь пан Струк із Кіля продав фальшиві англійські банкноти, з тих, що були заховані на дні озера, вартістю 15, 20 і 50 фунтів, підроблені, як тут сказано, спеціалістами Гіммлера! Ну, як?!

— Я завжди цінував ваш гумор, професоре, — сказав, посміхаючись, Андрій.

По Розенгеймерштрасе, Аубер і Розен під'їхали до Перлах-Кранкенхауз. Колись цей цвинтар був на далекій околиці міста. Поруч виблискував Гахінгер Бах — очисний канал, проритий в долині невеличкої річечки. З його набережної зайшли у високу браму, увінчану католицьким хрестом.

Могили тислись одна до одної, напираючи громаддям черного мармуру на поодинокі кущики вічнозеленої жимолості. Старі дуплисті клени засипали цвинтар волотом опалого листя. Тут уже давно не ховали. Написи на хрестах і пам'ятниках свідчили, що лише війна на деякий час прочинила браму цієї тихої обителі.

— Як ми отримали вашого листа, я об'їздив уві кладовища, — розказував. Віллі. — Прізвище Крайніченко не значилось у жодній цвинтарній книзі. Почав було втрачати надію, та якось Фреді порадив звернутися до магістрату. І тільки там, у бухгалтерському звіті похованих на державний кошт, знайшов…