Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 99

Але ні, без випадку в його житті не обійшлось. Прийшов якось до нас разом з комісаром дивізії. Той з нами частенько бесідував. Розвідник повинен бути політично підкований міцніше за інших. Йому часто доводиться самому вирішувати і за себе, і за тих, з ким у пошук виходить, а бува і за всю дивізію відповідати. Треба сказати, що розвідрота ні батальйонних, а ні полкових командирів над собою не мала, а підлягала безпосередньо командирові дивізії. Це ставило нас в особливе становище. І доброго нам перепадало більше, але й горя діставалось немало. Всі ми були на очах у начальства, а точніше сказати — очима начальства.

Як воювати сліпому? Ні, очі повинні бути гострими і всевидючими. Так от поки комісар з нами бесідував, Сашко Воскобойников на свій страх і ризик притяг «язика». Діло було зимою. Німці свої траншеї схилом гори прорили, а бруствери з нашого боку водою облили, аби ніхто по цій льодовій слизоті не виліз до окопів. Ми на нашій ділянці їх не тривожили, і фріци повірили, що їх оборона для нас недосяжна. «Сидять собі в траншеї і сплять у шапку!» — розповідав потім Сашко. За ці художества комдив списав його до нас у роту. «Спочатку дуже сердився, в штрафбат, казав, направить, а потім… Тут мені начальник контррозвідки підсобив. Якраз, коли сам мене розпікав, зайшов і каже: «Єгер твій, Сашко, як з рогу даними сипле. Він тут, виявляється, з сорок другого, все, падлюка, знає, і пам'ять, як у математика». Ну, комдив і змінив гнів на милість. Іди, каже, охламоне. Наша розвідрота не легша за штрафбат. Іди!… От я й пішов…»

Маленький, щуплий Яків Тюрин, статечно покурюючи, розказував про Тюмень, рибалку і полювання в зауральській тайзі. У хвилини відпочинку, коли всі мовчали, він завжди говорив. До цього звикли, а тому слухали неуважно. Тюрин не сердився. Його розповіді для інших необов'язкові, вони потрібні йому самому. Так він спілкувався з тим довоєнним життям, котре і було його сутністю. Все, що відбувалося з ним зараз, він сприймав, як справу тимчасову і не головну.

— Ти розумієш, друже, у нас цього головля чи товстолобика і за рибу ніхто не мас. А качки, як комарі, хмарами ходять, сонця не видно, отак у нас… Думаєш, неправду кажу?! їй-право… Сам розсуди, який мені резон, коли ти і сам подивитись зможеш. От війну прикончимо і поїдемо до мене, всі поїдемо.

Розвідники блаженно посміхалися, підставляючи сонцю обличчя. Хто кивав, хто угукав на знак згоди, але до слів Тюрина серйозно ніхто не ставився. Сашко підняв з лиця шапку і ковзнув поглядом по коричневому, ніби дублёному личку Тюрина.