Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 100

— От ти, Якове Севастьяновичу, всю тайгу пройшов, а того не знаєш, що в Кандалакшу новий госпіталь прибув. Сестрички — кров з молоком і всі, як одна, біляві, — він хитро підморгнув сержантові і штовхнув ліктем Сидоренка, запрошуючи до жарту.

Всі троє поглянули на Гриню. Ротищі умілець Григорій Кілару був родом з Оргеєва. Як усі молдавани, чорнявий і смуглолиций. До того ж прямодушний, рідкозубий і влюбливий. Знаючи його особливий інтерес до прекрасної половини людства, Сашко завжди заводив такі розмови.

— А ти звідки про госпіталь знаєш? — спитав Кілару, обточуючи набрану з кольорового плексигласу рукоятку фінського ножа. Руків'я виходило привабливе і яскраве, немов російський сарафан. Час від часу Гриня подивлявся через його прозорі кільця на сонце, і вдоволення торкалось його вуст тихою посмішкою.

— Коли кажу, то, виходить, знаю, гнув своєї Сашко. — Може, я їх, як от зараз тебе, бачив.

— Коли це ти їх міг бачити? — недовірливо подивився на нього Григорій.

— Ти так говориш, ніби я вчора до Нівського водоспаду не ходив, — Сашко на ходу придумував, як цікавіше розіграти Кілару. — Ну, от полазив я там по скелях з нашим Боярином, показав клас альпінізму, а від Нівського і махнув на Кандалакшу. Що для мене марш-кидок у якихось там півтора десятка кілометрів?.. Прийшов, потанцював з медичками у фойє перед сеансом. Вони пішли дивитися кіно, а я одну там кирпату примітив. Ну, почав їй усякі слова говорити… Кіно, мовляв, ще подивитись можна і завтра, коли я на фронт піду… «Як це на фронт?» — питає. «А так, кажу. Нагострю лижі і махну знову під Карриквайвіш». — «То ви, — каже, — прямо з фронту? Тоді прошу до мене. Поки дівчата будуть кіно дивитись, я вас, шановний герой-фронтовик, чайком пригощу…»

— А потім? — спитав Гриня.

— А потім? Ясне діло… Попив чайку… Попрощався, як того вимагають закони прифронтової полоси… Ну, та що там… Випив після того спирту, запив водичкою, попрощався з кирпатою медичкою. Став на лижі — і в розташування своєї бойової і нержавіючої…

— А вона? — спитав довірливий Гриня.

— Стояла, сльози витирала, ручкою махала.

— Ну, ти й мастак брехати, Сашко, — покотився зо сміху Сидоренко. — Як ясо ти ото по траві на лижах… Сніг давно розтанув, а він…

— Якщо прибув новий госпіталь, — сказав Тюрин, що не дослухався до їхніх жартів, а почув лише слово «госпіталь». — Значить, правду кажуть, наступать будемо…

— Ну, дає дід Тюря…

Всі разом вибухнули сміхом. І чи то почули їх німці, чи то їх завидки взяли, що за «китайською стіною» веселяться російські солдати, — полоснули з кулемета по вкритих мохом валунах та з такою злобою, що сміх урвався.

— Ти що, очманів, німчуро проклята! — обтрушуючи з гімнастерки збитий кулями мох, крикнув Тюрин. Він так смішно пригрозив у бік німецьких окопів своїм маленьким, майже дитячим кулачком, що розвідники знову не втримались од сміху.

Літом на передньому краї стріляють багато. Полярний день безперервно показує всі цілі. Дивиться, дивиться який-небудь очманілий фріц до різанини в очах, до сліз та здуру і пальне раз-другий. Так, про всяк випадок. Щоб не забували на супротивній стороні, що йде війна. На тисячах кілометрів фронту від холодного Баренца до Чорного моря стоять один проти одного радянський і фашистський солдат. Чи то совість мучить фашиста, а чи страх бере, тільки не любить він тиші, тиша лякає і наводить на думки, від яких накочується на нього туга і починає гризти сумління. З якого це доброго дива він сидить тут під Карриквайвішем і чекає на власну смерть?