Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 101

За Полярним колом фронт стоїть з сорок першого. Ближче ніж деінде до кордону стоїть. І це за умов, що тут усе не так, як на інших фронтах. Траншея. Окоп. Це за звичкою так називають. А ти спробуй вирий хоча б ямку в гранітній товщі, яку ні лопатою, ні кайлом, ні толом, а ні амоналом не візьмеш. От і лишається складати з валунів льодовикового періоду «китайські стіни». Від їх округлих боків кулі рикошетять і виють, мов чорти в пеклі. А коли артобстріл, або міномети горлянки чистять, тут дивись — не зівай. Заринайся в щілину-розщілину, ямку-виямку, куди глибше і чекай: коли не осколком, то камінюкою влупить, це точно. Можливо, досі, на іншому фронті було не так, а в нас під Карриквайвішем усе відповідало моїм уявленням про кола Дантового пекла. Однак пекло Карриквайвіша було не під землею, а біля підніжжя двоголової гори, під синім північним небом.

На німецькому боці ще довго перевіряли справність кулеметів, автоматів, гвинтівок, стріляючи в білий світ, як у копійку, а ми лежали тихо. Слухали, як на різні голоси співають над нами кулі. Це теж, скажу я вам, забава — лежиш, мов на сочинському пляжі, тіло зголодніло за сонцем, мліє, розслаблюється в його променях, кожною клітиною прагне тепла. Крізь стулені повіки сонячне сяйво бачиш неначе крізь червоний серпанок, яким пливуть кольорові кола, розповзаються яскраві плями, червоним золотом розтікається ніжний прояснений пурпурна над тобою на відстані витягненої руки противним верескливим голосом завиває смерть.

Ми — розвідники. Ми не таке бачили. Ми навчились не помічати смерті, не чути її голосу. В роті нас називають довгожителями. Під роти сорок першого року залишилось двоє — я і Тюрин. Сидоренко і Гриня — сорок другого. А Сашко тільки другий рік з нами. За цей останній рік склад нашої роти змінився майже повністю. Інколи не знаєш, хто з тобою говорить. Якщо перволіток дивиться на тебе, як на привид, — значить, свій, розвідник, а коли здивовано і з тугою — так і знай: піхота. Піхоті коли погано? У наступі, в атаці, на марші, а в обороні можна і відпочити трохи, і комарика авансом придавити та перевірити кулінарний талант кухаря. А розвіднику ні сну, ні відпочинку, що в обороні, що в наступі. Нам засидітись не дадуть. Така вже наша служба розвідницька.

Я лежу з цими думками. Рідшають постріли за «китайською стіною», а ось уже й зовсім стихають. Спроквола підкрадається дрімота. За всю війну тіло моє, може, вперше таке безтурботне, розслаблене, спокійне. І саме в цю блаженну мить я чую голос лейтенанта Боярова:

— Кінчай ночувать! Що це ще за курорт розвели! Всім одягтися і до мене!