Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 98
Василь Сичевський
КАРРИКВАЙВІШ
Рукопис лежав на полиці поруч з «Золотим руном», ще теплою люлькою і купкою чистого паперу. На першій сторінці великими буквами написано:
Передчуття зустрічі з таємничим, невідомим світом огорнуло її, одізвалося в серці тривогою і якоюсь раніше незвіданою ревністю. Звідки взялися ті ревнощі? Чи мала вона право ревнувати Касяна до минулого? Над цим не встигла подумати, проте вже відчувала, що списані рівним почерком листи паперу свідчили про існування особливого, ніяк не пов'язаного з нею світу, в якому жив Касян. Цей світ не лише його минуле, він живе в ньому і зараз.
Про те, що пише книгу, ніколи раніше не говорив. «А я думала, у нього від мене нема секретів. Як мало я про нього знаю… Каже, що любить, і мені, виявляється, цього досить. А чим живо? А коли в тому його світі для мене і місця нема? Мабуть, так воно і є. Адже там давно і міцно оселилась інша на ім'я Інгрід. Чому він раніше ніколи не говорив мені про цей рукопис? Може, вважав — рано… Все-таки незакінчена праця, а півділа і розумним людям краще не показувати. Може, це, а може, і щось інше… Раптом серед великої кількості написаних тут слів ховається одне, здатне відповісти на всі питання і тривоги?» Бажання знайти це слово виявилось таким жагучим, що Людмила заходилася гортати рукопис. Ось вже з десяток сторінок прошелестіло н пальцях, а імені «Людмила» все не зустрічалось.
Тоді вона повернулась до початку. Читала вже спокійніше і так захопилася, що не помітила, як час відійшов на кілька десятиліть назад, як невідома сила перенесла її на Кольський півострів, в околиці Мурманська, до підніжжя Карриквайвіша.
«… Перед фронтом нашої дивізії височіли дві гори: Великий і Малий Карриквайвіш. Обидві осідлали гірські єгері, відмічені знаками героїв Кріта і Нарвіка. Їх навчали в Австрійських Альпах, їм у повне розпорядження обіцяли віддати Мурманськ, а офіцерів запрошували в ресторан «Арктика» на банкет з нагоди взяття міста. Запрошення терлись у кишенях офіцерських мундирів, а Мурманськ ми не віддали і не збирались віддавати. Навпаки, готувались до наступу, а тому ще задовго до того, як наші війська ударять по ворогу, розвідники мали перемахнути через «сідло» між горами Карриквайвіш, проскочити в тил глибокоешелонованої оборони противника.
Йшла весна сорок четвертого. Ми лежали за «китайською стіною» і грілись на сонечку. Познімали шинелі, ватники, з ними боязко було розлучатися і в літні дні — північному літу нема віри. Сашко Воскобойников (він народився і виріс у Новоросійську, і лише іронією долі його занесло на Північний флот, а потім і в сухопутну піхотну дивізію) ризикнув стягти а себе гімнастерку. Він більш ніж всі ми скучив за сонцем. У розвідники потрапив, дякуючи таланту. Мабуть, за приємну зовнішність і відчайдушний характер командир дивізії взяв його ординарцем. Проте в цій якості Сашко довго не витримав. Він увесь час просився в діло, а яке «діло» при начальстві? Не по душі все це йому було, і ось якось, виконуючи розпорядження комдива, він опинився в нашій розвідроті і прикипів серцем до нелегкого життя дивізійної розвідки. Як трапиться нагода, так він і в нас, а коли і без нагоди загляне.
