Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 9

В Мурманську трохи відпочили, заправили баки пальним, завантажили на борт якісь ящики і без особливих пригод рушили у зворотну путь. Ішли на граничній висоті, вздовж Скандінавських хребтів, обходячи їх з півночі, куди рідко, незважаючи на окупацію Норвегії, залітали німецькі винищувачі. Морські шляхи тут контролювали їхні підводні човни, що ховалися по фіордах, проте повітряні були певною мірою у безпеці. Навіть з боку сонця, з позиції, що завжди таїть для військового льотчика загрозу атаки, зараз несподіванок чекати не доводилось — «месери» не ризикували літати так далеко на північ. За мисом Нордкап взяли що далі під берега. Сонце висіло праворуч по курсу, десь над полюсом. Воно було схоже на відкриту в небі рану, в центрі якої пульсувала крапля паруючої крові.

Голубоокому Патріку було вісімнадцять. Дивлячись на цю жорстоку красу моря, неба і сонця, він ніяк не міг збороти в собі приступу первородного страху. Ні, Патрік ніколи б не зізнався в тому навіть на тортурах, але самому собі змушений був, не міг не признатися, що боїться залишатися наодинці з чорною, як сама смерть, морською пучиною, що лежала внизу під крилом літака. Лякало зловісне, як йому здавалось, умираюче сонце, облямоване фіолетово-брудним ореолом. Намагався не дивитись в ілюмінатор, зосереджено слухав ефір, проте і тут втішного було мало. На землі вирувала війна, її страшкий голос несила було заглушити навіть магнітним бурям. Навушники час від часу вибухали криками, виттям і мольбами: десь в Атлантиці благав про порятунок сотень людей радист невідомо ким торпедованого транспорта. Біля берегів Ісландії гинули англійські рибалки, відкритим текстом проклинаючи долю і своїх хазяїв. Захриплий голос доктора Геббельса повідомляв про секретну зброю і грандіозні перемоги, які вона принесе «тисячолітньому» рейху, а ледь чутна німецька радіостанція з-під невеличкого українського містечка Корсуня, ламким від смертельного переляку фальцетом благала танкістів Гудеріана якомога швидше розірвати кільце російського оточення.

Слухати стогін ефіру для Патріка було мукою. Ось уже півроку, як він закінчив школу радистів королівських ВПС, а звикнути до цієї страшної какофонії ніяк не може. Віллу і Бену добре: вони не слухають і не знають, що твориться в ефірі. Та й взагалі ці хлопці міцніші, нерви у них мов з дроту. Такі не будуть страждати через дурниці. У них, правда, свої складності: вести літак у німій, страхітливій пустелі, мабуть, теж нелегко.

Серед тисяч голосів морзянки і безкінечних перешкод Патрік раптом почув позивні бази. Ці знайомі сполучення тире і крапок адресувались в розбурханім світі лише йому. Вони вмить повернули до діла, зруйнувавши відчуття загубленості і самітності. Радист відкрив блокнот, вийняв олівця і послав у ефір коротке: «Слухаю».