Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 78

Патріку здавалося, що вітер вирвався з пекла і рушить гори, котить скелі, неначе в день страшного суду. Довіритись йому він не ризикував, проте й залишатись під скелею, чекаючи, поки над тобою виросте снігова могила, теж було не краще. Розумів, що треба щось робити, якось опиратися стихії, і сидів не рухаючись. Зникло бажання чинити опір долі. Цей ураган розчавив його волю.

«Навіщо? — запитував себе і відповідав: — Тепер це не має сенсу. На острові, як я вже остаточно пересвідчився, не лишилось нікого. Жодної живої душі. А коли й залишився який щасливчик, ураган доконає його, як мене… Видно, я чимось таки розгнівив господа бога, коли він послав мені всі ці випробування». «І побачив господь, що велика розпуста охопила людей на землі і що всі мислі, помисли їхніх сердець були злом у всякий час, — згадував рядки з Ветхого завіту. — І розкаявся господь, що сотворив людину на землі, і зажурився, засумував у серці своїм. І сказав господь: знищу з лиця землі людей, яких я сотворив… од людей до тварин і гадів, і птиць небесних винищу: бо я розкаявся, що створив їх…»

Патрік пригорнув до себе притихлого пса.

— А їх за віщо, господи? Вони ж у чому винні, все-милостивий, — запустив задубілі пальці в мокру і теплу шерсть рудого. Той сприйняв його жест по-своєму. Оживився, заметушився, шмигнув ліворуч, потім праворуч, спробував видертися на гребінь намету, однак не виходило. Та він скакав, дерся і знову скочувався до ніг Пат-ріка.

— Кинь. Ні до чого все це. Пусте… Все одно кінець, — прошепотів і безсило заплющив очі.

Пес не хотів того розуміти. Знову і знову кидався на намет, аж поки не досяг гребеня. Вітер неначе гаком зачепив його звідти і поніс у темряву, але Патрік нічого вже не бачив. Його охопило приємне заціпеніння, кудись поділись холод і дрож, він забув про мороз. Схоже, марив наяву: задубіле тіло відчувало прилив тепла, стало спокійно і затишно. Свідомість то вловлювала виття вітру за наметом, то раптом голос урагану зникав невідомо куди, і замість нього чулися мелодії незнайомої, але на диво приємної музики. Патрік замерзав… Йому ввижалися напівреальні, напівфантастичні картини, в яких брали участь і знайомі, і зовсім ніколи не бачені ним люди. То плив якоюсь широкою повноводою рікою: вода була теплою, її пронизувало сонце до самого дна; ріка виносила до водоспаду, і він неминуче мав зірватися у провалля, але в останню мить його підхоплювали ніжні руки матері, вкладали в м'яку постіль на хрусткі накрохмалені простирадла і вкривали пуховою ковдрою. Мати сідала біля нього і співала. Це була незнайома, ніколи раніше не чута ним пісня. Патрік знав, що це сага. Навіть чув її слова: «О дай нам довга, темна ніч, кінець твій уздріти. О ніч!.. Ці слова крутилися в згасаючій свідомості, а може, це йому тільки здавалося… Марилося.

«На п'ятнадцять ліктів піднялася над ним вода, і прикрились гори, — зузнів у вухо хтось настирливий, жорстокий і нещирий. — І позбулась життя всіляка плоть, що рухалась по землі: і птиці, і звірі, і всі гади, що повзали — по землі, і всі люди…» Перед ним на хмарці стояв рожевенький, схожий на гномика, бог і питав: «Ти згоден?» — «Згоден, господи, згоден…» — «Ти змирився?!» — «Змирився, господи…»