Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 249

Поховавши дружину в Ростоці, старший Іванов волею не дуже прихильної долі опинився в Лондоні. Це було останнє пристанище, куди міг податися з чотирирічним Сеньком. Російським іменем сина називав лише батько. В домі тітки і на вулиці його називали Семом. Колишньому ад'ютанту генерала Юденича рідна сестра здала у найм кімнату на горищі ресторану «Савраска», що належав їй і лише їй. У цьому закладі старший Іванов до початку другої світової війни був відомий як Сорж.

Семен ріс на вулиці. Дома майже не бував. Та й що було робити дома? Батько постійно прислужує, коли не в залі, то в апартаментах тітки, а коли прийде — одразу за пляшку і давай згадувати, як жилось у родовому маєтку під Полоцьком. Який мали виїзд, яких тримали лакеїв. Одне й те саме, наче шарманку крутить. А тітка ходить, слухає та й собі заведеться і давай попрікати шматком хліба, обзивати всякими словами. «Де ви взялися на мою голову? — кричить, — Паразити! Нахлібники! З торбами через вас попід вікнами піду!»

«Савраска» дістався тітці від чоловіка. Вести справи вона не вміла і на всі свої горе і біду мстилася на них, дармоїдах. «Сем і Серж, я вас вижену на…» Сем і Серж! Семен уже й сам називав батька цією балаганною кличкою. Коли підріс, пробував допомагати старому: мив посуд, прибирав столи, підмітав у залі. Але тітка, побачивши це, категорично заборонила. Певне, злякалась, що удвох вони зведуть її зі світу і привласнять «Савраску». А в Сема і в думках такого не було. Може, батько і думав про таке, адже сестра була старша від нього на цілий десяток років, а Сем — ні. Навіщо йому той просмерділий кислою капустою ресторанчик, куди порядний клієнт і не заглядає? Сему хотілось простору, південних широт. Його захоплювали розповіді про далекі екзотичні краї, де багато хто знаходить своє щастя. Він мріяв поїхати до Індії або до Австралії, а то і до Сполучених Штатів. Туди їхали всі, кому доля не дуже привітно посміхалася на Рен-стріт і Рівер-роуд.

Ох, про що лиш не мріялось у юності! А дійсність диктувала інше. Вербувальні плакати, розклеєні чи не на кожному розі, закликали добровольців на службу до англійської армії, але Сема туди не брали — адже він лише жив у Англії, однак не був англійцем. Єдине, де пощастило, так це в школі радистів риболовецької корпорації. Туди брали всіх.

— О, Лондон! Благословенний богом Лондон. У світі нема кращого міста, — не шкодував тим часом емоцій Шлезінгер.

— Місто класне, нічого не скажеш.

— Навряд чи можна так висловити почуття, що переповнюють душу, коли згадуєш Лондон! — Голос Шлезінгера зазвучав схвильовано. Він не втрачав надії розворушити цього простака нагорі. Намагаючись отримати хоч якесь полегшення, заливався соловейком. — Хіба можна забути чорно-білу графіку лондонських вулиць, де фасади будинків ніби відретушовані протиборством кіптяви і дощу. Десятки років дими камінів в'їдались у каміння, а дощова вода, де могла, змивала з них сажу… Чи звертали ви увагу, що це місто неначе створено для малюнка вуглем?