Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 250

— Ні, не звертав, — признався Сем, розуміючи, що бранець намагається дошкребтися до найзаповітніших його почуттів. Розумів, але противитись тому чомусь не хотілося.

— А який красень Лондон взимку, коли туманний ранок перетворює гілки дерев у важкі, неначе чавунні, мережива, і вже не можна зрозуміти, де плетиво паркових огорож справді вилитих з чавуну, а де віти лип і кленів… А як яскраво вкрапляються в цю чорно-білу гаму червоні плями двоповерхових автобусів, поштових тумб, телефонних будок або вартових біля Букінгемського палацу! Пам'ятаєте цю пречудову форму, котра об'єднує в собі три головних кольори Лондона: чорні ведмежого хутра шапки, білі портупеї, червоні мундири? — живописав, усе більше розпалюючись і цокочучи зубами від могильного холоду Шлезінгер.

— Ким ви були до війни? — запитав Сем.

Слова бранця якось дивно хвилювали, а темінь гауптвахти допомагала майже реально побачити вулиці Лондона, будинки, сквери, знайомі йому з дитинства. Все це десь з глибини народжувало тугу за іншим життям, без постійного страху бути викритим. До всього іншого гріло і те, що цей загадковий німець, так закохано розповідаючи про англійську столицю, робив причетним до її краси і його, Семена Іванова, чи то Сема Джонсона, не дивлячись на те, що він ніколи не був корінним її мешканцем.

— То хто ж ви — німець чи англієць?

— Я людина, в жилах якої тече і та, і друга кров. У дитинстві я довго жив у Лондоні, в сім'ї моєї бабуні по материнській лінії, з того часу і закоханий у Лондон.

— І тому посипаєте на нього літаки-снаряди?

— Я не маю до того ніякого відношення. Я тільки обер-лейтенант… Якби це було в моїй владі, я зробив би Лондон містом-музеєм.

— Я десь читав, сказав вартовий, не звертаючи уваги на пафос, з яким Шлезінгер промовив останні слова, — що Лондон можна назвати гарним містом лише в тому розумінні, в якім може бути прекрасним лице старого на портреті Рембрандта.

— Бачу, ви людина тонкого смаку, — підлестився до вартового обер-лейтенант. — Хто ви?

— Недовчений декоратор, чи коли вам так більше сподобається, театральний маляр.

— Ви навчались живопису?

— Тільки мріяв про це. Півтора року розтирав фарби в майстерні вар'єте «Равлик». Я малював непогано, проте хазяїн узяв англійця, а мене виставив за двері. Тоді мені було чотирнадцяті, і я ще не знав, ким може стати в Лондоні син російського емігранта без коштів. Ні, Лондон тут не винен, хоч я й не бачив у цьому місті щастя.

— Де ви народились? В Росії?

— Ні, в Німеччині.

— Виходить, ми з вами…

— Ні, пане офіцер, ми з вами різного поля ягоди. Хоч ми, Іванови, — дворяни споконвічні… В дитинстві замість колискової мені співали: «Над сумрачным Доном пройдем эскадроном… Ведь нас призывает Россия сама. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина». Літав мій старик по фронтах спочатку світової, а потім громадянської війни. Заслужив у батюшки царя три «георгії», а від Юденича — іменну шаблю. Та краще б він вчасно продав свій маєток, як це зробили, хто розумніший був, і перевів гроші за кордон. З грошима бути патріотом набагато зручніше, ніж без них.