Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 247

— А чому тебе так сердить їхня увага? Не розумію.

— Ти ніколи не пробував навіть розуміти мене. Для тебе у наших стосунках все було ясно. Ніби я якась мумія, без думок і почуттів! А я людина, здатна на нові почуття! Сьогодні я вже не та, що була вчора, ти це розумієш?

— Розумію, чого тут не зрозуміти… В Хаммерферсті ти була одна, в Балстаді друга, тут — третя, а повернемось додому — будеш четвертою.

— Я так і знала, що ти будеш попрікати мене моїм життям у Балстаді! Але хіба я цього хотіла?

— Навіщо ти виправдовуєшся, Ін? Я не вимагаю у тебе звіту.

— Так, ти не питаєш, не вимагаєш, а в очах постійний докір. Ніби я винувата, наче я з власної волі… — Вона зронила лице в долоні і заплакала гірко, не криючи образи.

— Не треба, Ін. Все буде добре… Мине час, забудеться.

— Ні, я вже бачу… Ти не можеш, не здатний вибачити мені Балстад. А я думала… Сподівалась, що ти та найближча мені людина, котра все зрозуміє, вибачить і ніколи не докорятиме. А ти бачиш, якими хтивими очима обдивляється мене цей отупілий від самотності і каліцтва комендант, і, замість того, щоб захистити, відгородити від образи, сидиш і думаєш, чого це вона обурюється, чому не обурювалась, коли до неї виявляли інтерес німецькі офіцери, які бували в її домі, в Балстаді? Адже ти так думаєш? Так?!

— Нічого такого я не думаю. Ти все загострюєш, Ін. І, власне, тому, що сама страждаєш від минулого. Тобі здається, що всі про нього знають, мало того, зневажають тебе за те. Ні, Ін, все не так страшно, як ти собі уявляєш… Заспокойся.

— Мені плювати на те, що про мене думають інші, мені не байдуже, що думає Ролф Улл!

— Я думаю: моя Ін зараз несправедлива до мене і дуже. Карає мене не за мої вчинки, адже я не вчинив нічого такого, що могло б тебе образити, я ні разу тебе не попрікнув, жодним слоном не нагадав тобі про Балстад; навіщо караєш мене за ті думки, які народжуються в твоїй уяві і які ти приписуєш мені, не маючи певності, чи є вони в мене, чи нема. Це недобре, негарно, Ін… Я не можу приховати від тебе, не можу не сказати. Так, я мучуся і тим, про що ти говориш. Але я ні на мить не сумнівався в тому, що люблю тебе, як любив раніше, і сподіваюсь, моя любов має досить сили, вона допоможе мені перебороти все, подолати той бар'єр, який виник між нами останнім часом. Так, у інших це простіше, у мене складно. Мабуть, я такий старомодний… Але повір, від своїх намірів у ставленні до тебе і нашого майбутнього спільного життя я не відмовлявся і не відмовляюсь навіть в думках.

Слухаючи Ролфа, Інгрід усе більше переконувалась, що слова його правдиві. Так, це її рана болить, не дає спокою, а він… Хіба він винен у тому, що сталося? Ні, і карати його нема за що і нічого. Це не справедливо, (навіть безсовісно. Треба перш за все розібратися у власних почуттях до нього, оцінити те, що народилось у душі до цього російського хлопця. Можливо, і сльози її від того, що н душі сум'яття, плутанина і ніякої певності. Мати б Ролфу характер крутіший, та підійти зараз до неї, обняти за плечі, поцілувати, а він сидить, наче заморожений, Невже не розуміє, що одною його ласкавого слона, одного дотику було б досить…