Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 237
Василь Сичевський
— Кого вони шукають? — сам себе запитав Олаф.
— З певністю можна сказати, що не нас.
Уве Ролл підняв до вікна кулемет.
— Так і кортить полоснути по цьому прожектору.
— Не дістанеш, — зупинив його начальник штабу. — Не дістанеш, а себе викажеш.
— Далекувато, твоя правда.
— Хай уже вони і далі думають, що ми ще в Свеа, — сказав Олаф. Тут він угледів поруч з верхнім селищем ланцюжок лижників. Намацавши їх, промінь перестав кидатися з боку на бік: вів їх, показуючи дорогу, освітлюючи шлях. Без бінокля було видно: йшли німці, несли за плечима якісь термоси чи бідони, що відбивали світло прожектора металевим блиском. Певне, човен висадив їх десь північніше на березі Айс-фьорда. Зараз, опинившись вище адміністративного селища, вони цілились йому у тім'я.
— Вони обійшли нас! — схвильовано промовив Олаф. — Бачиш, заходять до нас у тил.
— Бачу, — спокійно відповів Люнд.
— Що будемо робити?
— Почекаємо.
— Що це вони несуть?
— Май терпіння, зараз усе з'ясується.
Уве Ролл Люнд мав рацію, через п'ятнадцять хвилин усе дійсно прояснилося. Ланцюг десантників з підводного човна (вони встигли нарахувати сімнадцять чоловік) зупинився, розвернувся до селища фронтом і по команді покотився донизу. Діставшись селища, десантники заходилися підпалювати будинки. Дерев'яні, добре висушені вітрами і морозами, облиті бензином, вони спалахували і горіли, мов сірники. За недовгий час вогонь палав уже над усім селищем. Те, що протягом стількох років будували одні, інші нищили граючись.
— Треба щось робити! — стискаючи кулаки, видихнув Олаф.
— Що?
— Перешкодити їм…
— Пізно.
— Але ж закінчивши палити на лівому березі, вони візьмуться за Хауген.
— Саме так воно, певне, і буде.
— Так чого ж ти зволікаєш?
— Думаю, Олафе, думаю… Потрапили ми з тобою в дурне становище. Сидіти тут і дивитись на те, як вони палитимуть Хауген, ми не можемо. Кинути людей проти паліїв — значить підставити їх під вогонь підводного човна, всіх його вогневих засобів. Як тільки хтось із нас рушить у бік Хаугена, його негайно викриє прожектор, і тоді все пропало… Загинуть наші склади, загинуть люди.
— Ми всі загинемо, якщо дамо можливість цим гадам спалити Хауген!
— Що пропонуєш?
— Я пропоную… Дай мені людей. Я спробую пробитися в Хауген, і…
— Ти не зможеш цього зробити.
— Чому?
— Не встигнеш. Дивись, вони вже збираються на краю тераси. За хвилину-другу спустяться на лід і рушать на Хаугеи.
— Я встигну.
— Тоді пробуй, але тільки так, щоб з човна вас помітили як можна пізніше.
— Зрозумів! Встигну!.. — Олаф злетів з горища. Його кроки лунко прокотилися порожнім вугільним складом і пропали.
— Не встигне… А раптом?.. Довше б вони затримались там, на краю тераси.
Люнд помітив, що розмовляє сам з собою, і замовк. «А коли відволікти увагу тих, що на човні, прикувати її до себе, тоді Олаф, мабуть-таки, встигне добігти до Хаугена і зустріне там паліїв. Ні, вони не повинні до часу знати, що ми тут у засаді. Аби лиш Олаф не виказав себе, тільки б їх не помітили…»
Командир загону уважно роздивлявся ту частину пірса, де лежала в засаді друга десятка, але там не помітно жодного руху. «Вже час Олафові зняти людей! Чого він копається? Передумав, чи що?»