Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 235

Касян ще раз підняв на протоку свій морський бінокль — подарунок старого Лундхолста. В цей бінокль можна було роздивитися дрібні деталі на великій відстані. У Людвіга Улла такого не було. «Може, він тому і не побачив того, що я. Треба дати йому свій бінокль, хай користується». Касян дивився на фьорд. Там, де тільки-но був човен, чорніла вкрита кришевом льоду широка ополонка. Навколо неї все було тихо, спокійно, мертво. В нерухомому повітрі висів кристалічний серпанок. Підсвічений променями призахідного сонця, він переливався іскринами, наче стеклярус.

Людвіг Улл поглянув на годинник, потім на компас і почав спускатися до затоки, але не в бік Баренцбурга, а спрямовуючи загін праворуч, тобто на Лонгір. Шлях попереду був набагато важчий за той, який вони вже пройшли. Попереду були гори. Однак ніхто не стогнав, не пропонував легших доріг.

Коли всі вже були на вкритому торосами льоду фьорда, Улл наказав іти до високої скелі, що одиноко бовваніла на протилежному березі, а сам, зупинивши зв'язку Рюгоса — Стонсона, заходився їм щось пояснювати. Ті слухали, кивали головами, а потім рушили на південь, у верхів'я Грон-фьорда, там була Долина Гейзерів. Людвіг відправляв їх на базу і це було вірним рішенням. Якщо попереду чекає на них бій, то ці двоє все одно не допоможуть. Їм доведеться відсиджуватись десь у затишку і стерегти шустрого Шлезінгера. То краще вже хай одведуть його на базу. Звідки у нього буде зовсім мало шансів дременути.

Через деякий час Людвіг наздогнав Касяна і зайняв належне командирові місце в голові загону, який тепер уже мав лише вісім бійців. Білі комбінезони злились з білим засніженим берегом, і лише чорна куртка Шлезінгера ще якийсь час маячила між торосами, але скоро і вона потонула в густому фіалковому топі полярних сутінок.

Залишивши на базі поранених і зайві вантажі, загін Уве Ролл Люнда за кілька форсованих переходів опинився на березі Айс-фьорда. Звідси вже можна було розгледіти столицю архіпелагу — Лонгір. Він складався з трьох селищ. Коли дивитись з боку фьорда, що врізався в розпадину гір, — селища лежали обабіч берегів довгастої бухти. Лівий, обжитий, адміністративний, у загоні називали Свердрюпбюен, на честь Ейнара Свердрюпа. Він розлігся на високому виступі спадистої, порізаної вітрами і зливами гори. На правому березі, біля прибою, піднімались дерев'яні будівлі портового висілка, чи, як його ще називали, Старого порту.

За ним у глибині бухти ховався Хауген. Там до того, як було вирішено перенести тили загону в Долину Гейзерів, містилася основна база. Склади провізії і боєзапасів знаходились ще в штольнях Хаугена. Віддати їх німцям — означало погодитись на голодну смерть.

Обороняти всі три селища у загону не було сили, а тому вирішили зустріти німецьких десантників біля Старого порту. Знали, що Мюллер не одважиться йти під водою, а значить, і під кригою, до причалів вантажного. Туди пробитися непросто. Навіть літом не всі кораблі ризикували ставати під завантаження біля пірсів Хаугена. А до стінок Старого порту швартувались і океанські велетні. Глибина дозволяє і лід тонший. Найбільш вірогідно те, що підводний човен висадить свій десант тут, тут його і зустріти треба. Здавалось, загін зайняв позицію з усіх міркувань вигідну: шлях у Хауген лежав через Старий порт, на пірсі складені і лежать ще з початку війни ящики з шахтним обладнанням фірми «Стуре Норшке», штабелі лісу, шпал і рейок. Ніби все продумали, все врахували Уве Роял Люнд і його начальник штабу Олаф, та, як виявилось, логіка тих, хто обороняється, не завжди відповідна до логіки атакуючих.