Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 238

В цей час Уве Люнд помітив тих, що бігли у напрямку Хаугена. Криючись за будівлями, бійці поминули невеличку площу в центрі селища, на якій стояла єдина в Лонгірі камінна будова — кірха. Олаф не гаяв часу. «Як вони, чорти, зуміли з порту непоміченими вислизнути? — Люнд відчув приплив сил. — Коли так побіжать і далі, перехватять паліїв. Аби лиш не піймав їх прожектор. Спіймає — кінець! На човні гармата, крупнокаліберні кулемети. Як би його вимкнути, цей чортів прожектор?»

— Артуре! — покликав Люнд у темряву складу.

— Я тут, чіф! — виринув з-під сходів ад'ютант.

— Ось що… Треба погасити прожектор.

— Зрозумів, чіф!

— Зможеш?

— Спробую, — Артур кинувся до сходів.

— Зажди! Візьми кулемет, — Люнд передав ад'ютанту трофейний «льюїс». — Підлізь якомога ближче і вирубай його, та тільки щоб напевне. А то переб'ють усіх наших по дорозі на Хауген.

Артур розтанув у темряві. Командир загону дочекався, поки той спуститься з пірса, а потім і сам не витримав, кинувся донизу. Перебігаючи від одного прикриття до іншого, дістаної до кулеметного гнізда. Звідти добре було видно все льодове поле до самого човна, на якому вже розчехлили носову гармату і турель крупнокаліберних кулеметів. «Навіщо це вони? Чи, може, що відчули?»

Промінь прожектора все ще був прикутий до тераси Свердрюпбюена, на краю якої зібрались зараз усі сімнадцять паліїв-десантників. Ось один із них помахав запаленим факелом, подаючи сигнал на човен. І тут промінь злетів на лід і посунув у бік Хаугена. У Люнда завмерло серце. Що трохи і вирво з темряви бійців Олафа. Однак промінь лиш торкнувся нижнім краєчком колеса ближчих до затоки будівель, паче показуючи довгим, блідим перстом на нову жертву, і повернув назад до десантників. З криками і улюлюканням вони один за одним покотили од палаючого селища вниз. Дочекались, поки спуститься офіцер з факелом у руці, і рушили крижаним полем на Хауген. Прожектор весь час супроводжував їх, висвітлюючи дорогу. Та його допомога швидко виявилась не потрібною: на терасі Свердрюпбюена розгорялося велетенське вогнище. Вітру не було, і полум'я піднімалось до неба, освітлюючи розпадок, гори, бухту і все навкруг яскравим мерехтливим світлом.

Уве Люнд прикипів до бінокля. Зараз більш за все він тривожився за Артура. Бачив: хлопчина повзе до човна і вже ніяк не можна його зупинити, не дивлячись на те, що тепер гасити прожектор вже не було потреби.

На палубі човна стояли підводники і солдати. Розмовляли, показували руками у бік палаючого селища, присідали, пританцьовували, розминаючи ноги. Це був новий загін, який, з усього видно, готувався до висадки на берег, для того, щоб запалити і Старий порт. Вони виносили з собою на палубу каністри з бензином і вже збирались спускатися на лід. Винесли мостки, кинули їх з палуби на край крижаного припаю, і висадка почалась.

Уве Люнд дивувався витримці свого ад'ютанта. Артур не стріляв. Він підповз уже зовсім близько до човна, лежав за торосом і чекав.