Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 210

Зібрався повертатися, однак поки вовтузився з чемоданом, з дверима щось сталося. Вони перекосились ще більше, остаточно заклинились і не рухались ні туди, ні сюди. Добриня рвонув раз-другий, без змін. Певне, баржа міняла положення, і це позначилось на погнутій надбудові. До того ж у щілину потрапив шланг, його придавило. Дихати ставало все важче. «Добре, що хоч не до кінця перетиснуло, — подумав Петро, — а то вже б задихнувся. І чого я поліз за цією проклятущою флягою? Не міг дочекатись, доки піднімуть «гармонь»? Ну, як тепер? І хто це видумав робити надбудови металевими? Як у сталеву шафу або в сейф потрапив. Чортзна-що за ситуація!..» Добриня ще намагався зрушити металеві двері, однак його зусилля були марними. Він перелякався і попросив допомоги.

— Ви тільки там не панікуйте, — сказав у телефон Михеєву. — Я в кубрику, а вийти не можу. Двері заклинило. Попробуйте легенько поворушити баржу. Може, відпустить? За корму спочатку потягніть. Ти мене зрозумів, Вовчику?

— Зрозумів, Петре Степановичу, зрозумів. А як у тебе з повітрям?

— Поки що терплю. Давай, потихеньку тягни.

— Кормовий підтягуй! — закричав Михеєв, певне, у трубку другого телефона, що зв'язував його з мотористом бремсберга. — Що ж ти рвеш, дурило! Сказано потихеньку!

— Не хвилюйся, Володю… І не галасуй там, може, ще все обійдеться.

Тут Добриня відчув: баржа подалась кормою на берег. Кубрик повернуло так, що тепер уже підлогою стала стіна з ілюмінатором. Усе в кубрику прийшло в рух, і присмеркове світло, яке до того проникало в ілюмінатор, поступово загусло і перетворилось на темряву. Потім Петро відчув ніби поштовх. Його хитнуло. Баржа лежала на грунті паралельно берегу, притиснувшись до нього кілем.

— Петре Степановичу, Петре Степановичу? — почувся в шоломофоні голос Михеєва.

— Слухаю, — важко відповів Добриня.

— Ти там не лякайся. Ми «гармошку» тепер за ніс підтягнемо, а потім разом за ніс і за корму. Я весь час буду біля телефона. Коли що — не мовчи! Домовились?

— Йес, сер… Домовились!

Баржа ворухнулась і навіть крізь товщу води йому здалося, що він чує, як вона рипить. Потім її стало піднімати все вище до світла. Шар води над верхнім ілюмінатором помітно потоншав. У кубрику стало світліше. За півтораметровим шаром води вже проглядав блідий гривеник сонця. Далі воно стало схожим на апельсин, загорнутий у тонкий вощений напір. Підйом розвивався за планом і Петро вже повірив, що все обійдеться, але тут йому стало важко дихати. Спробував підтягти до себе шланг — не полегшало. Тоді сам підтягнувся по шлангу до дверей і побачив, що щілина у дверях катастрофічно зменшується. Залізне ребро дверей, що, вирівнюючись, ставало на своє місце у металевій коробці, затискало шланг, утруднюючи подачу повітря. «От якби засунути у цю щілину який-небудь ломик», — гарячково шукав виходу Добриня. Тут він згадав, що в руках у нього фляга. Не роздумуючи, засунув її пробкою в щілину. Двері схопили флягу неначе щелепами. Хоч шланг більше не стискався, дихати було нічим, — голова йшла обертом, перед очима плавали матові апельсини. Вони подвоювались, множились, міняли колір. Наче з небуття дістав свідомості голос Михеєва: