Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 208

Кожний, хто слухав Уве Люнда, обдумував запропоновану ним операцію. Касяну план подобався. Він ще не знав, яку роботу доведеться виконувати йому, з якою групою йти, та вже сам факт, що треба буде битися з фріцами, як там на фронті, тішив його. Уявлення про те, що на острові загін пасивний, відсиджується, очікуючи поки закінчиться війна, змінились іншими, більш реальними.

— І все-таки було б здорово захопити цього підводного човна, — сказав Артур.

— Навіщо тобі човен? — роздратовано запитав Олаф.

— Мені особисто він не потрібний, але, уявіть, усі радіостанції світу в один прекрасний час передають: загін норвезьких патріотів на Свалбарді захопив німецького підводного човна! Сенсація!

— Ми тут не для сенсацій, хлопче. Нам треба зберегти загін. Війна ще не скінчилася, — зауважив Ролл Люнд.

Ад'ютант по-дитячому прикусив губу і відійшов убік.

— Не сумуй, Артуре, — підтримав його Людвіг Улл. — Може, ми ще й захопимо цього човна. В Лонгірі вони вилізуть на берег. Я їх знаю.

— Хто поведе десятку на Баренцбург? — спитав Олаф.

Уве Люнд обвів присутніх поглядом.

— Думаю, Улл. Він відпочив, відсидівся в підвалі. Набув досвіду. Другий раз у пастку не потрапить… Твоя думка, Людвіг?

— Я готовий, чіф. Коли виступати?

— Виступати будемо… — Люнд поглянув на годинник. — Начальник штабу, через скільки можемо виступати?

— Не раніше, як за чверть години. Треба приготувати волокуші для поранених і трофеїв. Деталі вирішимо дорогою. А зараз, фрекен Інгрід, ходімо зі мною, подивимось, що можна взяти з місцевого медпункту. У нас на базі біднувато.

— Ходімо, — з готовністю відповіла Інгрід і раптом згадала: — Я маю сказати вам, пане Люнд…

— Слухаю. Що ви хочете мені сказати? — Командир загону підійшов до неї. — Говоріть, тут усі свої…

— Я везла вам листи від Гіти Лундхолст.

— І де ж вони?

— Мені довелось їх… Коли німці вдерлися на човен, я опустила їх у воду. Пробачте.

— Ну, що ви, не варто так хвилюватися.

— Вона дуже вас… чекає, — Інгрід опустила голову і вийшла.

Начальник штабу попрямував за нею.

— Товаришу… — скипав і затнувся Касян. Він не знав, як йому звернутися до командира загону. — Мені конче необхідно зв’язатися з моїм командуванням.

— Не розумію. Яким командуванням?

— Йому треба зв'язатися з росіянами, — прийшов на допомогу Ролф. — Дорогою ми пробували, але не вийшло — у рації не вистачає потужності. Дозвольте оглянути тутешню радіостанцію. Для мого брата це дуже важливо. Інакше він змушений буде пливти у Мурманськ. Розумієте? Він солдат… Хвилю я знаю. Я вже виходив з ними на зв'язок.

— Але ж ви поранені, — нагадав Артур.

— Я повинен це зробити, — перемагаючи біль, Ролф підвівся на лікоть і почав помалу сповзати зі стола. — Зараз час… Час роботи російської радіостанції. Допоможіть мені, Яне…

Касян кинувся до нього. З його допомогою Ролф рушив до дверей.

Через якийсь час від будинку радіостанції в Свеа відійшли дві групи лижників. Одна — в білих маскувальних комбінезонах — бігла порожнем і тому швидко одірвалась від більшої числом, обтяженої волокушами групи і невдовзі зникла, розтанула серед білих горбів. Це була десятка Людвіга Улла. З нею пішов і Касян. Інгрід і Ролф рушили в Долину Гейзерів з основними силами загону.