Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 193

— Дай боже, — погодився Касян. — Інакше нам буде хана… Давай спробуємо поставити парус, га?

Похитуючись на хвилі, «Крістіна» поверталася до вітру то одним, то другим боком, малювала на воді невеликі дуги, проте рухалась, треба відзначити, прямо на схід. Подобрілий вітер тепер упирався в неї пружними долонями і гнав усе далі й далі в глибину затоки.

Вони розв'язали полотнище і, піднявши щоглу, почали поволі підтягати. парус. Вітер підхопив брезент, надув його і потягнув «Крістіну» вперед, наче на вірьовці.

Човен різко нахилявся, зачерпнув бортом води. З рубки донісся переляканий голос Інгрід.

— Ти що там? — спитав Ролф. — Що трапилось, Ін?

— Я з лавки впала.

— Нічого, зараз ми його вирівняєм! — Касян схопив весло і подався на корму. Просунув у кільце, в яке звичайно протягають буксирний трос, і взявся виправляти човна кормою на вітер. Мало-помалу «Крістіна» вирівнялась, до неї ніби повернулась впевненість, і горда своєю витривалістю вона пішла рівно з хвилі на хвилю, ніби так і плавала з моменту спуску на воду.

— Ну, як, красунечко?! — крикнув Касян. — Вже не падаєш?

— Тепер ні! — Інгрід визирнула у прочинені двері. — Тепер я одягаюсь.

Касян посміхнувся їй.

— Одному з нас весь час тепер доведеться правити веслом, — промовив посинілий від холоду Ролф.

— Іди грійся. Я посиджу, іди! — сказав Касян.

Ролф пішов у рубку. На порозі йому зустрілася уже одягнена Інгрід. В руках несла куртку Касяна.

— Залізь у мішок. Там тепло, — порадила Ролфу. — А ти, Кассію, одягни. Нам хворіти не можна. Це я вже наказую вам, як фельдшер загону. Мене треба слухатись.

— Добре. Будемо слухатись, — відповів Касян, одягаючи куртку.

— А можна, я тут, коло тебе посиджу? — раптом спитала вона.

— Холодно тут. Біжи краще в рубку.

Інгрід не послухалась. Присіла на кожух притихлого двигуна і задивилась в небо. Навкруг на тисячі кілометрів лежала полярна ніч. Ураган зірвав з небесного купола всі до одної хмарини, і воно, чорно-фіалкове, сяяло над їх головами розсипами різнокольорових зірок. Ліворуч, відсунувшись на північ, сяйво спускало над горами свою багатобарвну пастельну тканину серпанку. Було тихо. Лише в снастях посвистував вітер та тихим плескотом відгукувалось за кормою весло.

— Гарно, — не витримала Інгрід. — Як у час творіння… коли ще бог не відав зла і гніву… Я дуже вдячна тобі, Кассію…

— За що? — здивувався він.

— За ці зорі. Адже я могла їх уже не побачити.

— Ось ти про що. Не варто дякувати. Ми друзі, ми повинні допомагати одне одному, — говорячи ці слова, Касян відчував, що вони зовсім не виражають ні його почуттів, ні його думок. Інгрід розуміла це. Мовчки поклала свою теплу долоню на його пальці, що стискали. весло.

— Як льодинки. Зовсім замерзли… Де твої рукавиці?

— Загубив.

Вона взяла його руку і заходилася терти, намагаючись теплом свого дихання відігріти її. І раптом торкнулась пальців губами.

— Ти що? — розгубився він і смикнув руку.

— Спасибі тобі, — схвильовано прошепотіла Інгрід. — За все спасибі. І за ті слова, що ти сказав за столом у Гіти Лундхолст.

Вона підвелась і пішла, а Касян ще довго не міг прийти до тями. Дужо вже незвичним був для нього цей поцілунок. Ніколи ще подяку ніхто не висловлював йому так схвильовано і ніжно. Все здавалось, що за цим її вчинком стоїть ще щось, що не можна передати нічим іншим, крім почуття, а почуття, які б вони чисті не були, чомусь здавались йому недоречними. Та що, зрештою, сталося? Адже, коли б поцілувала йому руку якась інша жінка, не потекли б по його жилах гарячі ручаї. «Виходить, подобається вона тобі, Касяне Миколайовичу! Ось у чому справа!.. Та не місце і не час тобі зараз амурничати… Вони з Ролфом друзі, а хлопець тебе братом назвав…»