Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 192
Василь Сичевський
— Ну, що там? — спитай Ролф.
— Куце у нас з тобою щастя, Ролфе, — сказав Касян і швиргонув ногою відро, що качалося в проході на помостках.
Тим часом «Крістіну» віднесло від берега, і вона, зовсім безпорадна, тепер потрапила під вітер. Її погнало у глибину Ван-Майєн-фьорда, що витягнувся у східному напрямку. Вітер усе повертав човна боком, вода летіла через борт, і її весь час доводилось черпати і відкачувати помпою. Однак хвилі і вітер уже не мали тої сили, що раніш. Вони крутили човном і так, і сяк, але він вислизав, вискакував з-під їхнього натиску. Ролф і Касян відкачували воду. Стомилися і вже валилися з ніг, проте, відчуваючи, що вітер слабне, не втрачали надії.
— Якщо пощастить викрутитися із цієї халепи, — сказав Касян, — то дякувати будемо боцману, старому Лундхолсту. Його посудина таки майстрами зроблена… Ти мене чуєш, друже?
— Нам би гвинт полагодити, — утираючи з чола піт, відповів Ролф.
— Неможливо… Гвинта нема. Відрубало… І кермо теж…
— Що ж, доведеться чекати, поки стихне, а там поставимо парус. Ти коли-небудь ходив під парусом? — спитав Ролф.
— Відверто кажучи, ні.
Вони ще довго відкачували воду, сопіли, лаялись, але черпали її з дна, виливали за борт. Потім, не домовляючись, пішли в рубку. Тільки коли всілися на відкидній лавці, притислись один до одного спинами, щоб хоч трохи зігрітись, відчули, скільки сил забрала у них ця робота. Висунувши з мішка голову, Інгрід рантом об'явила, що хоче їсти. Чоловікам, поки вони працювали, така думка і не приходила.
Дістали припаси і заходилися жувати мовчки, зосереджено, жувати все, що потрапляло під руку. Наївшись і ковтнувши потроху віскі, почали знімати чоботи, виливати з них воду, викручувати мокрий одяг. І знову згадували добрим слоном старого Лундхолста, його хазяйновитість, практичність, досвід. Він ніби весь час був з ними в цьому їхньому поході на Шпіцберген.
Трохи відпочивши, чоловіки схилились над картою. Не треба було бути великим знавцем, щоб, поглянувши на неї, зрозуміти: ось він, нещасливий для них Беллсунд, ось і безіменний острів, що відділя його від Ван-Майєн-фьорда. Якась зла сила штовхала їх зараз усе далі і далі на схід, до висілків Браганцавогена і Свеа.
— Проклятий вітер! — сказав Касян.
— До чого тут вітер… Це доля, — відповів йому Ролф.
— Бра-ган-ца-во-ген, — вимовляючи іш складах, говорив Касян. — Гибле місце. Там і в мирний час ніхто не наважувався зимувати.
— Надія лише на Свеа. Там радіостанція… Гіта говорила: німці мали піти звідти. От якби там опинився загін Уве Ролл Люнда.
— Найнебезпечніше в нашому становищі це видавати бажане за дійсне, — сказала із свого мішка Інгрід.
— А ти, виявляється, не спиш, красуне, — зачепив рукою руде вологе ще волосся Касян. — Не висувайся, або зав'яжи чим-набудь голову. От візьми мій шарф.
— Дякую тобі, Кассію, — її очі сяйнули вдячністю. Ролфу це не сподобалось.
— Якщо німці пішли, — гнув він своєї, то наші обов'язково прийдуть у Свеа. Хоч би для того, аби переконатися, чи не залишилося що від радіостанції. Адже у Ролл Люнда нема рації.