Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 160

— Щось трапилось? — запитав Шлезінгер, задоволений своєю спостережливістю. — Чим так схвильована крихітка Ін?

— О, ні, — її очі безхмарно ясні. Інгрід прийняла його тон, але одразу ж знайшла потрібну дистанцію. Її завжди легко давалася щирість, яка необхідна у спілкуванні з людьми грубими, здатними спричинитися до біди і болю. Він відчув цю захисну інтонацію, намагаючись зрозуміти, що все-таки відбулося зараз там, внизу, в передпокої.

— Повернулась фру Улл?

— Ні, ні. Це приходила… молоко носить… Тобі солодку? Колись я готувала непогану каву. О, це був час… Мій батько мав у Хаммерферсті невеличкий ресторан. Мені подобалось стояти за кавоваркою. У нас затишне містечко…

Інгрід пробувала відволікти увагу гостя від небезпечної теми, як пташка відводить хижака від гнізда, проте обер-лейтенант був досвідченішим за неї.

— Де твоя покоївка?

— Поїхала…

— Давно? — спитав Шлезінгер, беручи з рук хазяйки чашечку кави.

— Сьогодні третій день.

— І ти нічого про неї не знаєш?

— Про неї я знаю все, але…

— Ти щось приховуєш від мене. Питаю про майора — не знаєш. Навіть про свою покоївку не хочеш говорити правду. Не довіряєш мені?

— Але я дійсно не знаю, — сказала Інгрід і сьорбнула з чашечки. — Енке приходив позавчора, а фру Улл… Навіть толком не сказала, куди поїхала.

— Що, поїхала і не спитала хазяйки?

— Чого ж, спитала. Я дозволила їй провідати хвору сестру… Проте, де живе ції її сестра… Чи то в Нордкіпі, а чи в Нордкапі.

— Її сестра живе в Глом-фіорді, і ти це добре знаєш.

— Так, так! Твоя правда. Забула… Це, здається, невеличкий рибальський висілок по північно-східній дорозі. — Інгрід намагалась приховати розгубленість. — Фру Улл сказала, що поїде автобусом. Так, це Глом-фіорд. До Нордкапа значно далі. Туди і за дві доби не доїхати, а вона просилась на три дні. Я вже не знаю, що й думати.

— Чи варто так хвилюватись? Служниця — це лише служниця.

— Фру Улл нянчила мене. Вона прийшла в наш дім в рік смерті мами. Я так звикла до неї.

— І всі ці роки вона жила з вами?

— Так, тобто ні. Загалом, до… — Інгрід замовкла, ніби перечепилась об щось.

— Ти хотіла сказати, до того, як сюди прийшли німці?

— Так, любий, до того вона жила у власному домі з синами і…

— Чоловіком?

— Поки він був живий. Однак, я бачу, мені нема потреби розповідати, ти всі; про неї і без мене знаєш.

Шлезінгер посміхнувся, як посміхаються дітям, коли ті ставлять наївні запитання. Потім узяв її руку і торкнувся губами пальців. Вони ледь помітно тремтіли.

— Професія. Я змушений все знати, — він сказав це, стримуючи роздратування на самого себе, що враз навалилось. «Чорт мене забирай! Про що я з нею говорю? Якісь непотрібні слова… Мені потрібен Енке! Де він? Чому вона не говорить мені, де він? Адже видно, що знає, де ховається цей старий шкарбан!»