Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 161
Василь Сичевський
— Ти вся тремтиш. А знаєш, я зараз подзвоню у Глом-фіорд, там у порту є комендантський пост, і попрошу довідатись про твою служницю. Зрештою, це дуже просто.
Вона зблідла, очі згасли і потонули в тіні. Хвилювання робило її ще привабливішою. «Прихопити-б її з собою в Лондон, — сам того не бажаючи, подумав обер-лейтенант. — Мабуть, таку я міг би і покохати…»
— Що з тобою? — запитав Шлезінгер.
— Нічого. Щось голова… Подай мені води.
Він підвівся, налив з графина води і подав їй склянку. Інгрід випила. Рука із склянкою опустилась на тумбочку поруч з телефоном. Обер-лейтенант потягнувся за трубкою.
— Що ти хочеш робити? — погаслим голосом запитала вона.
— Як обіцяв, дзвонити в Глом-фіорд.
— Правда, ти можеш це зробити? Це тебе ие обтяжить?
— Ну, крихітко моя, які можуть бути розмови, коли йдеться про твій спокій і душевну рівновагу. — Зняв трубку і почав набирати помер.
Інгрід різко підвелась з крісла, але одразу знову сіла, так ніби не тримали ноги.
— Тобі недобре?
— Ні-ні, — сказала, збираючи на тацю чашечки. Потрібний абонент не відповідав, і обер-лейтенант заходився крутити диск знову.
— Чи варто турбувати ваш пост? Пополудні буде автобус. Можливо, інша приїде. Адже вранці прийшов той, що з Глом-фіорда виїхав серед ночі… Мабуть, я марно хвилююсь.
Шлезінгер якось загадково посміхнувся, поклав апарат їй на коліна і знову набрав номер.
— Спочатку ми додзвонимось у відділ Енке, спитаємо, може, йому щось відомо.
Інгрід дивилася на нього очима, в безкраїй блакиті яких народжувався жах.
— Майора Енке… Шлезінгер… Як немає? Поїхав? Куди?
Почувши відповідь, обер-лейтенант затерп, на обличчі майнула хвороблива посмішка людини, що ось зараз, у цю хвилину, втратила все, що мала раніше. Плечі обвисли, рука з трубкою поповзла донизу.
— Що з тобою, любий?
Шлезінгер не відповів. Лице від шиї почало багровіти, наливатися кров'ю, неначе на гостя навалилась величезна брила. Очі стали скляними, рот широко розкрився, він ніяк не міг продихнути. Злякавшись, що обер-лейтенанта вхопить апоплексичний удар, Інгрід раптом сказала:
— Пробач, я сказала неправду… То не молоко приносили, то був Енке. Він від'їздив і приходив прощатися.
— Е-е-енке!? — зрештою видихнув Шлезінгер.
— Так, приходив сказати, що їде у Глом-фіорд, а лице було таке, ніби прощався навіки. Старий дивак, усе страхав мене своїми розмовами про весілля. Уявляєш, хотів на мені одружитися.
Обер-лейтенант зірвався з крісла. Столик похитнувся. На підлогу полетіли чашки, цигарки.
— Що ж ти… — заревів він. — Що ж ти мовчала?!
— Я не знала, що це так важливо для тебе, любий, — пробувала захищатись вона.
— Не знала? Але я ж тобі казав! Я ж питав тебе! — Шлезінгер з такою силою відштовхнув її від себе, що Інгрід відлетіла до протилежної стіни і ліктем розбила люстро трельяжа. Посипались, задзвеніли скалки, якісь скляночки, флакони, коробочки з пудрою покотились по паркету.