Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 125

Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:

— Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?

Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.

— Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили… Порома на річку не доправляли…

Бадя окинув поглядом чотирьох вершників. Це були дві сім’ї молдаван, про що свідчили постоли, кожушки та смушкові шапки на чоловіках і великі шерстяні хустки на жінках, які укутували всю постать.

— Діордію, — мовив він, — хіби ми сьогодні когось переправляли?

Спостерігаючи, як поромники підганяють пліт до свого берега, орудуючи довгими жердинами, Сава спитав тихо:

— Петре, а чого вони радили зазимувати? Така вже небезпечна дорога стелиться?

— Небезпечна, — так само тихо, щоб не почули дівчата, відказав Потурнак. — Найперша небезпека — ось-ось ударить холод. А друга та, що ми перетинатимемо Кучминський і Чорний шляхи. Цими шляхами орда по невільників ходить. Моли Бога, аби дні похмурими видалися. Нас тоді важко буде помітити у сірому одноманітті.

— А куди нам іти, ти хоч знаєш?

— Авжеж. По сонцю. Якщо йтимемо на схід з невеликим збоченням до півночі, то зрештою опинимося на Січі. Якщо ж візьмемо північніше, то вийдемо до Оріль-річки чи до Самари. Десь там і гнізда собі зів’ємо, і пташенят виведемо… Адже виведемо, Приблудо?

— Виведемо, виведемо, — відказав Сава.

Петро підсадив на коня Наталку, затим сам скочив у сідло, але не рушив з місця, дивився на поромників, які розбирали пліт. Коли вже все було повантажене на гарбу, він погукав молдавською:

— Бадьо, який сьогодні день?

— Субота, перший день зими, — відказав той і смикнув за віжки. — В’йо, вороні!

— Бачиш, зима вже, — звернувся Петро до Наталки, — а береговиною ще пахне, як у нас на Дніпрі. — Він повернув коня, взяв у Наталки повід від нав’юченого і підтюпцем поскакав на схід.

В ПЕТЛІ НЕВІЛЬНИЦЬКОГО ШЛЯХУ

Спочатку траплялися витолочені вівцями пасовиська, і тільки під кінець дня попереду показалася сіро-зелена смуга. То був гайок, що ріс по краях висохлого потоку. Коли розсідлали коней, Потурнак дав Саві сокирку, придбану в Акермані, й наказав вирубати з десяток жердин для наметів, завдовжки в сажень.

— І ви, серденьки, — з ним, — озвався до дівчат. — Допоможете вибирати. Жердини прямі мусять бути.

Коли ж вони повернулися, то побачили замість чотирьох овечок чотири пересипаних сіллю тушки, а віддалік — купу нутрощів, ніжок та голів.

— Бідолашні овечки, — озвалась Меланія.

— Авжеж, — погодився Потурнак. — І вгодовані, поглянь-но… Пів куля солі висипав на них… Зате ми — при м’ясі.

Наступного дня вже ні кущ, ні самітнє деревце не порушували сіро-жовтого одноманіття. Потурнак, який скакав попереду, жодного разу не збочив з напрямку яким вони рухалися від переправи. Два дні їхали цілиною, на якій не вгадувалося ні сліду, ні прикмет людини. Всюди знати було минулолітню спеку. Трапилося кілька змілілих річок, власне річищ, які коні переходили не замочивши й брюха.