Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 124

— Бадя… — і зник за хвірткою.

Бадя, або старший брат, виявився не з полохливих; з молодшим його поєднувало тільки небагатослів’я.

— Скільки? — запитав він.

Почувши відповідь, простягнув руку.

— Ні. На тому березі, — сказав Петро.

Бадя сказав фразу на суміші молдавської й гагаузької, яку можна було зрозуміти так: “А яка гарантія, що ти і твої люди мене не одурите?”

— Гаразд, — мовив Петро, розстібаючи кожуха і дістаючи з-за паса гаманець. — Лови.

Чоловік монети не впіймав, бо затримав погляд на двох пістолях і руків’ї стилета, інкрустованому коштовностями, що стирчали з-за паса прибульця… Піднявши срібняк, він довго розглядав його, навіть попробував на зуб, а тоді сказав:

— Завтра, зранку.

— Сьогодні. Зараз, — сказав Петро, не запинаючи кожуха. По миті додав: — Запрягай.

Бадя мить повагався, а тоді погукав:

— Діордію, виводь коней.

Сава стояв за кущем, листя якого геть обсипалося, стежив за дорогою. За кілька кроків, у гущавині перемовлялися Меланія з Наталкою, чулося, як коні жують овес. Підійшла Меланія, принесла шматок коржа з в’яленою бараниною.

— Коли там ще Петро з’явиться… Перекуси, любий, — мовила.

— Поромника, мабуть, шукає, — сказав Сава. — Меланіє, а отой чоловік з чорним птахом, що у сни твої приходить… Він тобі ніяких знаків не подавав?

— Ні. Останнім часом…

— Ти оповідала вночі, що знаєш, коли нове людство прийде у світ. Ну, через двана¬дцять поколінь. А ближче, десь на місяць-другий, ти не можеш передбачати?

— Я нічого такого не казала, — здивувалася Меланія. — Казала тільки про велику жінку, яка мені привиділася, — зовсім голу, на все небо. І що з нею діялося те ж саме, що й зі мною. Вона умлівала від щастя й пестощів. Твоїх пестощів, любий…

Сава подивився здивовано. Він добре пам’ятав одкровення про місячні, про пологи великих жінок і нове людство. Як і те, що Меланія промовляла немовби з іншого світу. “Господи, Батьку Небесний, не дай Меланії стати такою, яким є Оникій Колодуба! Прокляття то на людину”.

Раптом до шереху гілок у верховітті, до хрупання вівса на зубах у коней долучилися ледь чутні звуки. По хвилі можна було вже розпізнати тупіт копит і стукіт коліс. Сава кинувся до коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.

Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат — бадя — подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:

— Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом…

Петро мить повагався, а тоді відказав:

— Дякую, друже… Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?

— Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.

— Петре, про що ви балакали? — запитав Сава.

— Зазимувати радить, — відказав Потурнак.