Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 123

— Ти що, тямиш по-їхньому?!

— Я знаю турецьку. А в них мови схожі…

— Звідки вони взяли, що ми втікачі? Хіба по нас видно?

— Молдавани завжди бунтують проти турків, а ті завжди когось із них ловлять. Чим-бо поясниш, що ми в зиму на той берег зібралися, як не втечею від чогось страшнішого, ніж морозна пустиня?

Потурнак витяг із сакви линви, якими намети напинали, і заходився прив’язувати овець в кінці сідел. Сава допомагав.

— Вони мусульмани? — запитав він.

— Православні. Через те їх турки й не люблять.

Від переправи залишилися поміст і вкопаний стовп. Ні порома, ні линви, яка з’єднувала б зі стовпом на протилежному березі, не було. Натомість на піску й пожухлому очереті виднівся слід човна, якого витягували на сухе, й глибокі сліди коліс. Угледівши те, Потурнак спохмурнів.

— Авжеж, — озвався він. — За тиждень-другий на той бік можна буде перейти й по кризі. Ось поромник і вивіз своє майно.

— А хіба до Тягина так уже й далеко? — спитав Сава.

— Далеко. Але річ не в тім. Вівчар сказав, що там турецька залога. Не займають тільки пастухів з отарами, бо зрештою товар опиняється на базарі в Акермані і в коморах яничарського гарнізону. Всіх інших обшукують. Маю підозру, що переслідувачі з фортеці вже там.

Приблуда завважив, що з лиця Потурнака, котрий вдивлявся в протилежний берег, зник вираз просвітління, який угадувався весь час, поки він їхав поруч з Наталкою. Очі його невідривно дивилися в сірувато-жовтий безкрай, на якому не було ні деревця, ні куща — сама тільки суха трава. Він довго видивлявся, ніби там блукало його щастя. Та раптом розвернув коня в бік лісу.

— Гайда звідси, — сказав.

Якийсь час вони їхали дорогою, що вела від порома. За півверсти Потурнак спинив коня і велів Саві з дівчатами заглибитися в ліс. Тоді передав Наталці повід від нав’юченого коня і чвалом поскакав лісовою дорогою.

За три версти від річки дорога роздвоїлася, і Петро повернув жеребця праворуч, по сліду коліс. Скоро він опинився на околиці невеликого села, хати й кошари якого ховалися за високими, викладеними з вапняку мурами. Біля крайньої стояла велика гарба з двома човнами, дошками, жердинами й линвою. Петро постукав руків’ям канчука по дошці. Враз завалував собака. По хвилі рипнула хвіртка і з’явилася смаглява молодиця. Угледівши чужого, вона враз сховалася.

На обличчі чоловіка, який вийшов їй на зміну, вгадувалася погано прихована тривога. Петро привітався, показав на віз.

— Твоє майно? — запитав.

Чоловік кивнув.

— Мені й моїм людям треба на той берег.

Господар виявився украй небалакучим. Він розвів руками, мовляв, та все ж уже розібране, а тоді сказав:

— Тигин…

— До Тигина день їхати. А нам треба зараз.

Чоловік знову розвів руками. Темно-оливкове обличчя виказувало в ньому гагауза. Йому було років двадцять. Срібна монета, що її показав Петро, справила на нього враження. Він сказав: