Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 126

На обличчі Потурнака, попри лагідність, яка освітлювала його щораз, коли він дивився на Наталку, було знати затятість.

— Куди ми так поспішаємо, Петре? — поцікавився Сава на одному з привалів. — Адже яничари від нас уже на відстані трьох днів ходу.

— Про яничарів можеш не згадувати, — відказав Потурнак. — Від холоду втікаємо, який ось-ось ударить. Адже ні хутірця, ні зимівника довкруж, де можна було б прихиститися в негоду.

Та коли дівчата відійшли до потоку мити посуд, він сказав:

— Я не хотів при них… Північніше верст за п’ять-десять від місця, де ми зараз, пролягає Кучманський шлях — дорога, якою орда по ясир ходить і з ясиром повертається. Ми рухаємося паралельно. Та вже за якихось день-два будемо далеко від того клятого шляху, бо їхатимемо, як і їхали, а він поверне різко на північ. Тоді й дамо відпочинок собі й коням — на день, а, може, й на два. Я розумію, братику, тобі, у кого на зап’ястях ще не зійшли сліди невільницьких пут, те, що я сказав, не додасть гумору, тому хочу і втішити. Кримці ходять по ясир улітку або ж з морозами. Холоду вони не бояться, хоча й мешкають у теплому краї. І все ж цього року не так, як завжди… Великої шкоди козаки накоїли туркам. Ось султан і зажадає помститися. І пошле, звісно, орду. Отож пильнуймо в чотири ока.

— Петре, звідки ти знаєш, куди їхати, у тебе ж — ні мапи, ні квадранта?

Потурнак посміхнувся.

— Запитай у лелеки, якою дорогою він летить до рідного гнізда, коли з вирію повертається. — На мить замислився, а тоді додав: — Помандруєш з моє, збагнеш, що надійніше за квадрант і мапу — сонце. По ньому можна визначити як сторону світу, так і напрямок твого шляху.

— Ти кажеш, що татари по ясир у морози ходять, коли річки кригою візьмуться. А ми що, з гіршого тіста? До того ж у нас — кожухи, намети, попони для коней.

— Ми, може, й витримаємо, а от дівчата… Не забувай, наші матері своїх дітей з малку пестять, їхні ж — загартовують. — Потурнак, осідлавши свого коня, заходився біля Наталчиного. По хвилі озвався замислено: — Не відомо тільки, від чого потім користі більше людині.

Петрів і Наталчин коні, що бігли неквапливою риссю, раптом спинилися. Рівнина переходила в стрімкий схил, на дні якого текла річка. Це вже не був один з тих потічків, які вони долали в брід. Потурнак довго вдивлявся в порослий сухим очеретом берег, тоді озвався:

— Я чогось думав, що тільки завтра тут будемо… Південний Буг.

— Але ж це велика річка! Нам її не подолати, — озвалася Наталка.

— Серденько, — посміхнувся Петро, — немає нічого такого, чого не могли б зробити розум і руки людські. — Він вдивлявся в плавні на тому боці, пагорби за ними, тоді перевів погляд на їхні з Наталкою тіні від західного сонця, сказав: — Я надивляюся, де б нам шатра на ніч розкласти.

Почувся глухий тупіт, наближалися Сава з Меланією. Обіч Сави на поводі скакав нав’ючений кінь.

Схилом спускалися пів версти, та ще плавнями їхали стільки ж. Коні, уздрівши воду, заглибилися в очерет і жадібно стали пити. Погляд Потурнака, що оглядав обидва береги і схил, затримався на глибокій улоговині віддалік. То була поросла чагарником балка-водотік, що розтинала пагорб.