Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 12

— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.

— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.

— Беріть, та навчіть шаблю тримати.

— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.

— Он воно як… — схвально мовив гетьман. І звернувся до новака: — Під яким ім’ям житимеш? Сава подивився на зверхника здивовано.

— Приблудою його нарекли, — мовив за нього Потурнак. — Він приблудився до нас.

— Приблуда — то й Приблуда, — сказав гетьман.

— …Чи ти й справді із спудеїв-курохватів чи, може, з ляхів чи злодіїв, тут нікого це не обходить, — сказав Петро, коли вони перетинали майдан, прямуючи до свого куреня. — Аби ти поважав наші звичаї, розмовляв нашою мовою та старшину шанував. І не дай Боже товариша зрадити. Бо тут у нас вважається за гріх зрадити навіть дідька, якщо він потрапив козакові в приятелі.

ТАЄМНИЙ ПОСЛАНЕЦЬ

Чорнобородий візник, переступивши поріг, на мить зупинився в нерішучості, причиною якої була невідповідність більш ніж скромного зовнішнього вигляду отаманського куреня його внутрішній розкоші. На барвистих персидських килимах у піхвах, інкрустованих дорогоцінними каменями, висіли дамаські шаблі, стилети з золотими та срібними руків’ями, пістолі й рушниці, змайстровані кращими зброярами Сходу. В глибині приміщення, у кріслі, що нагадувало трон, сидів кремезної статури чоловік. Довгообразе обличчя з м’яким виразом і великі сірі очі виказували помірковану і водночас вольову вдачу. По праву руку від нього щось писав за столом худорлявий, значно старший за віком козак з сивим оселедцем і такими ж сивими вусами. Господар, завваживши нерішучість гостя, всміхнувся.

— Заходь, Телемаху, — озвався він грецькою мовою, підводячись назустріч. — Давно очікую на тебе.

— Шлях був довгий і важкий, — відказав бородань також грецькою.

— Всюди нишпорять люди Вишневецького, виловлюють повстанців.

Гість розгорнув замотаний у полотно згорток, який приніс із собою. То виявилась Біблія в брунатному шкіряномі окладі з бронзовими защіпками.

— Подарунок від князя Костянтина, — сказав чорнобородий, кладучи книгу на стіл.

Чоловіки щиросердо обнялись. Гість був трохи старший і на півголови нижчий. Сіра міщанська свита і бриль укупі з чорною бородою і блискучими, також чорними очима робили його схожим на розбійника.

— Один раз уже думав — кінець нам. Не допомогла й грамота князя Острозького про те, що я грецький купець і торгую сіллю. Якби не підскочив родич Вишневецького з ватагою, убили б і мене, й моїх людей. Подарував йому за те куль солі. Як згадаю, що такий самий шлях треба буде назад долати…

— Можеш тут осісти, Телемаху, — запропонував гетьман.

— Ні. Його милість князь очікуватиме… Не так на мене, як на звістку від тебе.

— А що я можу йому переказати, крім подяки та грошей за селітру?

— Грошей не треба. Селітра — подарунок. З неї багато можна пороху наробити. І якщо те, про що я оповім, тебе зацікавить, то невдовзі порох стане в пригоді.