Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 10

Поромник, невисокий кремезний чолов’яга, був одягнений у просторий льняний одяг — сорочку й шаровари; на голові мав солом’яного бриля. Він привітався і, кивнувши на Саву, поцікавився з усміхом:

— А це ви що, полоненого привели?

— Був полоненим, — відказав Гарбуз. — Тільки в татарському полоні.

Привітна усмішка на широкому, чорному від засмаги лиці поромника враз збігла.

— Лихо, лихо… — сказав він і, поплювавши на мозолі, взявся за линву.

— Івасю, а що то за мажару ти переправив? — поцікавився Потурнак.

— Сіль привезли, — відказав поромник. — Он трохи просипалось крізь рогожу.

Потурнак підняв білий кристалик, розтер пальцями і навіть крихітку поклав на язика. Але нічого не сказав, а взявся допомагати тягти пором.

Коли зійшли з переправи, він витяг із сакви шмат м’яса.

— Візьми, спечеш собі на вогнищі, — сказав Івасеві. — Тарпанина. Учора забили.

— Спасибі, братики! — зрадів подарункові поромник. — Хай вам Бог дає.Дорога в лісі пролягала між дубів і лип. На піску виднілися свіжі сліди коліс. Віз був десь недалеко.

— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.

— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.

— Он воно що… — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.

Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.

Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.

Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.

— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.

На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.

— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.

— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.

Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.

— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він. Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.

— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.

Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою. З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.