Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 11

Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них роз¬вішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. “Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?” — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: “Без науки життя схоже на смерть”. Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив:

— То школа.

— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати…

— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.

Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.

— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.

Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.

Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.

Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.

— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на новакові. В сірих його очах вгадувалося очікування. — Щось сталося?

— Нічого такого, пане-батьку, — відказав Потурнак.

— А чого затримались?

— Вовки… На півдорозі звідси, у вибалку, ціле кубло… Ще трохи — й загнали б В’юнового скакуна. Обійшлося… Але коневі треба було дати оговтатись.

— Вони мають вовчі шкури, пане гетьмане, — мовив джура з захватом. — Величезні!

— Справді? Такі вже й великі? — мовив поблажливо зверхник.

— Не тільки вовчі, — зауважив Потурнак. — У нас є і тарпаняча шкура. Вполювали коника. М’яса привезли.

— А це кого ви вполювали? — поцікавився гетьман, кивнувши на новака.

— Він сам до нас прибився, — відказав з усміхом Потурнак. — З полону татарського втік.

Кошовий спохмурнів, подивився на Саву. Його уважного погляду не уникли ні сліди на зап’ястях, ні босі порепані ноги, що їх тільки до колін прикривали обшмульгані штани.

— Хто ти будеш, чоловіче? — запитав суворо.

— Я єсмь Сава Карпенко, київський спудей, — відказав Сава і відчув себе раптом змалілим під суворим поглядом козацького отамана.