Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 8

Пролунав постріл, і здоровецький звір, крутнувшись у повітрі, обертом покотився і простелився в траві.

Гучний звук на мить збив з плигу хижаків. Вовчиця ж, яка бігла слідом, затрималася біля вовка, що конав у траві. Тим часом Потурнак кинув мушкет, зі ствола якого ще диміло, і вихопив з сакви обидва пістоля. Але вовки, що гналися за вершниками на мурому коні, були вже недосяжні для прицільної стрільби з пістолей. І тоді підніс рушницю Гарбуз. Торохнуло, аж луна пішла. Молодий хижак, який мчав позаду коня, шарпнувся, ніби від несподіваного звуку, та скоро спинився і став вертітися на місці — його поранило. Сіроманці, що відстали, почали обходити втікачів з обох боків; а перший, найсильніший, біг уже біля голови скакуна й націлювався великими гострими іклами на його горлянку. І тут Микита, котрий все ще тримав зарядженого мушкета, випустив повід з рук, підвівся на стременах і пальнув упритул в широкі груди хижака. Звір, крутнувшись у повітрі, впав нерухомий в ковилу. Уздрівши загибель головного напасника, молоді відстали, а тоді кинулися слідом за вовчицею в степ. Гарбуз і Потурнак погнали коней до поранених хижаків і добили їх списами.

Микитин скакун, позбувшись вершників, здригався, форкав, виривав повід з господаревих рук. З крупа падали шматки білої піни.

— Ще трохи — й загнали б коника, — сказав Приблуда.

Він підійшов і лагідно поплескав тварину по шиї.

І тут по землі майнула тінь. Над головами в небі ширяли два велетенських птахи.

— Десь сажень у розкриллі, — прикинув Сава.

— Не менше, — погодився В’юн. — До речі, такий птах і сам може вовка взяти.

Це була невелика улоговина, що позаростала на схилах терном та глодом. Дно її вкривала соковита трава, а подекуди там прижилися дерева дикої морелі. Про подію, що мало не стала трагічною, не згадували. В’юн готував обід, Гарбуз обдирав міздру з вовчих шкір, Потурнак набивав мушкети й пищалі. Сава ж нагорі був за дозірного; він спостерігав, як двоє орлів клювали оббілованого вовка. Їхні могутні дзьоби і кігті виривали шматки плоті, з якої крапала кров. Беркути мали руде, на спині майже червоне пір’я. Невідь-звідки на ту учту налетіло дрібне хиже птаство — кібці, шуліки. І тут на обрії Приблуда помітив якийсь рух. Здавалося, південний вітер заколихав тирсу.

Козаки, що вибігли на посвист дозірного, зачаївшись у тернищі, спостерігали, як збільшуються і набирають чіткіших обрисів сірі цятки. Їх неможливо було порахувати, бо вони то розсипалися по степу, то знову гуртувалися.

— Слава Богу! — озвався нарешті Потурнак. — Це тарпани.

Їх було сімнадцятеро — невисокі, з півсажня заввишки. Вони нагадували й віслюків, але то були все ж коні жовтувато-сірого кольору з пишними чорними гривами й хвостами. Тварини то розбігалися, шукаючи пашу, то знову кидалися вслід за вожаком — значно більшим жеребцем.