Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 47

Код: 6-6-6… Ви забули число сатани? Це їхнє число і їхня воля. На виконання — півгодини! 6-6-6, містер Стоун!..

В цій цифровій абракадабрі контр-адміралові не бачиться нічого реального. Хоча сила «Мажестік-12» гігантська, при бажанні її володарі здатні на все. На найбільшу підлість і на найбільше благо.

— А далі… прошу вас, містер Севастьянов, дати мені лінкор, — вимогливим і водночас змученим голосом говорить барон.

— Спробуємо.

— Це ваш лінкор і всі його радіоточки мусять бути… у вас… Прошу якнайхутчіше…

Лінкор на проводі. Точніше — бандити на проводі. Контр-адмірал тицяє трубку в руку американцю. Той вихоплює трубку і тоном високого вельможі промовляє:

— З вами говорить Реттіган… (на англійській, звісно). Барон Реттіган… Код: 6-6-6… Прошу прийняти мене… Чуєте? Барон Реттіган… Через годину буду на лінкорі…

До лінкора можна добутися лише моторним човном. Барона проводять до четвертої площадки, де пришвартований сторожовий корабель «Салют». На сторожовику всі в бойовій готовності. Банкіра зустрічають, як героя. Капітан-лейтенант Серж Сікора нашвидку обговорює з бароном план дії. Човен при борту, але що далі? Чи готовий барон Реттіган вступити в контакт з бойовиками-терористами? І нащо цей контакт?

В барона свої плани, своя затята рішучість.

— Ви могли б зв’язатися з міс Вірою? Де вона зараз?

— Тут, на кораблі, — каже каплей Сікора, трохи здивований запитанням. Має до американця недовіру. Сікора знає про давні дружні зв’язки ордену «Мажестік-12» з бойовиками. — Я не хотів би тривожити її. Після загибелі вашого сина вона в тяжкій прострації.

— Прошу, проведіть мене до неї.

Каплей Серж трохи здивований: що треба цьому нещасному багатієві з Америки? Гроза світу, володар мільйонів, найжорстокіший ворог Росії, він перетворився на нікчемного старигана. Смерть сина розчавила йому душу.

Його ведуть в маленьку каюту. Там півморок. Біля ілюмінатора лежить, накрившись простирадлом, Вірунька. Очі в неї заплющені, лице мертвотно бліде.

— Міс Віро, ви не спите? — винуватим голосом запитує Реттіган. І одразу, впавши навколішки біля койки, шепоче до дівчини: — допоможіть мені… Вони вкрали в мене сина, а у вас коханого. Негідники! Я благаю вас, міс Віро!..

Віруня різко підвелася, на ній червоний сарафанчик, волосся розтріпане. Чим вона може домогти?

— Тільки ви можете… ви здатні врятувати його!

— Не розумію, містер Реттіган.

— Зараз… чекайте хвилинку, — майже благальне видушує з себе старий політик-банкір, і його кістлява рука добуває з кишені піджака маленький аркушик паперу. Простягає його Віруні. — Читайте!

У Віруні змружились очі. Враз ожили. Проясніли. Спалахнули радістю. Господи, що це? Що за благовіст? З папірця на неї дивляться розвезені, немов проступаючі з туману слова: «Тільки та, що найпалкіше кохала його, має змогу подарувати йому життя. Чому не сидить вона біля нього? Чому не вірить у нього?»