Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 106

І Президент ділиться з капрангом останньою новиною. Не досить виразною, а все ж утішливою. Капранг Сікора вислуховує її з завмиранням серця, спершу з чуттям неймовіри, далі дивної радості, а потім і полегшення. Бо ж зараз він сповістить про це свою онуку Віруню, яка десь там готує з господинею дому вечірній чай. Хай Віруня нарешті скине з себе тягар смутку. Все буде добре… все буде казково… Головне, що художник Теренс Реттіган вийшов з підпілля, і негідники мають бути покарані.

— Стривай, капранг, — гамує радісний настрій морського офіцера Президент, — за Теренсом стоять дуже зухвалі сили. У мене ще немає підстав для великої радості.

— Та ж він живий!

— Живий. Озвався до нас через Інтернет. А втім… хлопче, мені тепер ясно одне: комусь дуже кортить посварити нас з північним сусідом, а потому, може, і з Союзом Східних держав. А це вже крок до катастрофи. Згадай історію, Серже. В чому була велика мудрість, Богдана Хмельницького? Він умів лавірувати між турками, ляхами і Москвою. Тонка дипломатія. Якби кляте Берестечко не підкосило йому ноги, ще невідомо, як склалася б наша доля в наступні триста років.

— І хто ж може за ним стояти? — пробує розгадати ребус Серж Сікора. В білій шовковій безрукавці, в новеньких погонах такий він зараз юний, відвертий, сповнений довіри до всього світу. — Мабуть, клята магометанська талібанщина?

— Боюся, тут пахне скоріше Заходом, ніж Сходом, — міркує Президент. — Тому опозиція й котить на мене бочку, що, мовляв, я маю добрі стосунки з Північними, але й зі Сходом живу у мирі.

А я оце думаю собі: Боже, яке щастя, що ми не встряли разом з єдиною і нєдєлімою у криваву азіатську м’ясорубку, що наші хлопці не кладуть своїх буйних голів в гірських ущелинах Кавказу. Погано ще ми, Серже, живемо. Не щедрі у нас столи. Ціни скажені, пенсій старим і немічним ледве вистачає на кілька днів. Ну, отака наша сумна доля. Загребущих ще крутиться біля мене тьма, з очима улесливими і словами солодкими. І це при тому, що Бог дав нам багату країну, людей працьовитих, добрих душею, землі такі, що весь світ прогодують. І наше геополітичне положення, кращого не вигадаєш. Але ж оця бідність клята після розвалу імперії! Скільки у нас негодованих, невзутих, невтішених діточок, старих, пенсіонерів! У мене знайомий живе у Штатах, колись махнув туди під час воєнних лихоліть, то він, Сержику, тисячу триста доларів пенсії одержує сьогодні! То що ж я скажу нужденній бабусі, котра тягне свого візочка на шістдесят гривень? Це скільки? Десять доларів? Страшно подумати, дорогий мій. А взяти більше нізвідки. Бо все нам Бог дав, окрім енергоносіїв. Хіба що… — на обличчі Президента майнула сумна, ледь іронічна посмішка, — Космічний Брат за велінням славного Сиріуса допоможе нам. — Президент підвівся. — Мабуть, годі розбалакувати, капранг-2. Бо жінки наші трохи затягують вечерю. Ходімо до них.

Капранг вперто дивився в підлогу.

— Що, не хочеш чаювати з Президентом? — запитав господар, стоячи навпроти свого молоденького, у білому кітелі гостя. — Вставай. Пиріжки будуть славні. Чи ти у сиріусців на все життя наївся космічними стравами?