Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 104

— Мабуть, сигнал відправлено людьми, далекими від України. Бо наші люди мудрі і сваритися, а тим паче рвати дружбу з північним сусідом не збираються. А щодо деякої агресивності цього сусіда… ваш син має певну рацію. Що ж, доведеться тільки з’ясувати, хто так влазливо і так однобоко підказував вашому синові, — і глянувши ще раз на писання, Президент каже до старого з делікатною ввічливістю: — Бароне, даруйте мені. Я не маю часу затримувати вас довше. Як бачите, дещо прояснюється. Повертайтеся в Севастополь. І чекайте від мене сигналу. Теренс Реттіган безперечно захоче зустрітися з вами. І, я певен, саме в Криму, на нашій українській землі.

Президент, відклавши папери, зробивши на них свої позначки, іде з дружиною на прогулянку до моря. Галька хрумтить заспокійливо, перекочується, давить горбасто в п’яти, на морі абсолютний штиль. У дружини не дуже веселий настрій — прочитавши листа від Теренса Реттігана, пройнялася тривогою. Може, й досадою. Всі повчають її чоловіка, багато велемудрих на землі, а насправді кожен дбає лише про свій інтерес, про свою будучину. Переживає за свого чоловіка Людмила Іванівна. Либонь, більше, аніж він сам переживає.

— В які ж лабети втрапив наш геніальний художник? — з легким глузом мовить дружина, відчуваючи полегкість від думки, що з Теренсом усе гаразд.

— Маю один здогад, — каже Президент і, вибравши при воді кругленький камінець, жбурляє його понад хвильками. Камінець летить стрибливо, черкаючи хвильки, чим завдає Президентові втіхи. — Бачиш, який він моторний. Три… ні… чотири кільця… А я собі загадав: якщо підскочить чотири рази, чекаймо якоїсь важливої новини. То ж вона й буде. «Червоне око» згадало про нас. Гадаю, не даремно. Має бути щось велетенське, моя люба. Взагалі, нам поталанило. Сиріус з древніх часів вважався зіркою щастя.

— Плутаєш, мій дорогий Президенте, — хитає заперечливо головою дружина, і її темно-каштанове волосся гарно стріпується на її плечах. — Сиріус — то зірка ранньої мрії. Ну, й звісно ж — кохання.

— Даруй, я в цьому не майстер, — сміється Президент.

— Мусиш бути. Таку державу взяв собі на карк.

— Взяв. І несу. Падаю і все ж таки несу!

— Зізнайся: і кидати не хочеш, — піджартовує дружина, дивлячись закоханими очима на свого чоловіка.

— Зізнаюся: не хочу! А якщо по-чесному, просто не смію, Людонько. Жаль своїх прорахунків. Хоч декому з критиків здається, що мені все одно. Там не стань, там не підписуй!.. Якби ж можна було все наперед змоделювати. Це їм у Космосі, коли дивляться на нас грішних, все видно і все зрозуміло. Бо, мабуть же, прожили на мільйони літ більше, аніж ми. Мають свою космічну методологію, свої високі космічні науки.

— Хочеш сказати: свою парадигму для визначення дій, так?

— Мудро, але цілком вірно, Людонько, — згоджується Президент. — Парадигма Космосу! Звучить, Людонько! Колись, вже сидячи на пенсійних хлібах і не маючи головного болю за свої прорахунку напишу трактат під назвою: «Парадигма Космосу». Або як Космос придивлявся до нас, піджартовував з нас, висміював, незлобливо критикував. Але жодного разу не подумав, що ми ж з ним — діти одного безмежного Всесвіту.