Читать «Артур і війна двох світів» онлайн - страница 7

Крихітна сльозинка покотилася по Артуровій щоці. Спогади про дім зачепили за живе, і він уже майже шкодує, що повівся на таку пригоду. Так часто буває: розлучившись зі своїми близькими, починаєш розуміти, які вони для тебе дорогі… У щоденному житті вони завжди поряд, цілий рік клопочуться біля тебе, а тому ти на них не звертаєш уваги. Добре, якщо скажеш «Привіт!» татові, цьомкнеш у щічку маму і мигцем зиркнеш на купу іграшок у кутку, і вони тобі видадуться такими давніми після двох тижнів забав, ніби кістки викопних динозаврів. Але якщо кудись поїдеш і бодай на мить уявиш, що більше не побачиш ні тата, ні маму, ні своєї кімнати, зразу відчуєш, як ти зрісся зі своїм домом, із родиною. І тепер Артурові шкода, що він не цінував родинного щастя і весь час забував сказати рідним, як він їх любить, як чудово, що вони в нього є…

У Великій мініпутській книзі записано прислів'я, яке чи не найточніше передає хлопчикові почуття. Йдеться про вислів, записаний на сторінці сімдесят п'ятій: «Маєш — не бережеш, втратиш — заплачеш».

Артур повністю погоджується із цим висловом. Йому часом хотілося чогось іншого, хотілося мешкати в іншому домі, мати інакші іграшки. І ці пожадання завадили вповні насолоджуватися тим щастям, яке дарувало йому його життя. На жаль, людині часто здається, що краще там, де її нема, і, замість того, щоб стати щасливою на своєму місці, вона намарне намагається посісти чуже…

Артур тяжко зітхнув — одночасно з Барахлюшем. Обидва приятелі не в найкращому стані: тепер вони схожі на двох маленьких дідусів, що скоцюрбилися на лавці.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся тут сидіти, як дві мухоквочки, і зітхати до наступної повні?! — вигукнув тоненький голосок, несподіваний і грізний, як грім серед ясного неба.

Голосок, звичайно, належав Селенії. У хвилину небезпеки принцеса завжди бадьора і сповнена енергії. Певно, нещастя для неї — як бензин для автомобільного мотора. Де лиш виникне проблема, запанує несправедливість чи станеться катастрофа, як маленька принцеса напоготові до мандрівки» щоб покарати винуватих і порятувати потерпілих. Її не слід умовляти не втручатися — вона вас не послухає. Вона — як яблучний хробачок, що, зачувши запах яблука, мчить до нього, налягаючи на ноги і не вибираючи стежки.

— А що це за мухоквочки? — несміливо запитав Артур, позираючи, як Селенія нетерпляче пританцьовує.

Барахлюш не знає, що сказати. Як кількома словами описати тварину, що має безліч усіляких якостей? Мухоквочки водяться на Другому континенті, на рівнинах Тама-Тама. Середньої величини, вони мають м'яку вовну і два великих блакитних ока, що печально і втомлено дивляться на світ. Мухоквочки живуть сім'ями і постійно зайняті тим, що вилизують одне одного, щоб запобігти появі паразитів і знищити тих, які вже вчепилися у вовну. Більше вони нічого й не роблять. Пожувавши жуйку, лягають спати водночас із сонцем. Але тільки-но на всіяне зорями небо викочується місяць, як вся родина мухоквочок прокидається, сідає на задні лапи і підіймає голови, линучи поглядами до нічного світила. І так вони можуть сидіти годинами, ночами і навіть роками. Можливо, їм хочеться розгадати таємницю Місяця? Будь-яка інша істота, спостерігаючи стільки часу за Місяцем, давно б уже розгадала його секрети. Але мухоквочки знані не лишень своїми великими печальними очима, а й браком кмітливості: ще жоден із них не розгадав ні одної загадки.