Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 25

У дивній, мінливій, пунктирній повсякденності він то залишався наодинці зі шерехами і голосами невидимок, то-’ знову поспішав на дзвінок. З’являвся — на жаль, ненадовго — покійний дід. Діда свого він любив і радів його приходу; але; той, хто приходив, завжди виявлявся; набагато молодшим від того чоловіка, — якого пам’ятав Митар (чому я так себе? називаю? — здивувався Богун). Чоловік: цей — новий, змінений — був пов’язаний з іншими людьми, навряд чи відомими Митареві; вони приходили до діда, зчиняли галас, їли-пили, розмовляли про незрозуміле; ще незрозуміліше поводилася бабуня, яка безмірно любила чоловіка за життя, але дивно збайдужіла до нього тепер. Та й дід — суворий, енергійний, інакший — теж не приділяв їй уваги. А Митар почував себе дитиною. Він зовсім нічого не міг зрозуміти: ні вчинків, ні причин і наслідків — усе, що відбувалося, відбувалося поза його життям, а саме його життя розмотувалося як давно відзнята кінострічка і зводилося до несподіваних переміщень між кількома нічим не пов’язаними сценаріями.

Життя найближчих людей протікало за непроникною завісою. З’ясувалося, що його мати, яка давно-давно змінила місце проживання, замешкала тут же, у старому домі неподалік собору, про це йому розповів брат, теж незбагненно молодий, який заскочив зненацька, щоби обговорити з ним перспективи грального бізнесу (так-так! — зрадів Богун, захований у Митарі, — аякже, є в мене братик, загубився десь у всесвіті, з правосуддям розсварившись). Він усе рвався розшукати цей будинок і побачити матір, дивуючись, що вона стільки років мовчала, перебуваючи неподалік, зовсім поруч, під боком, на віддалі всього години ходу; одного разу йому це вдалося. На жаль, вони розминулися: мати саме того дня зібралася до нього в гості, не забувши прихопити з собою дочку, його малолітню сестру, — а сестру він пам’ятав чудово. Вона не раз його відвідувала і якось познайомила його з племінником, своїм старшим сином, який у ті роки ще тільки починав навчання в коледжі. Митар тоді приволік із лісових розкопок бронзову фігурку Амура, захоронену чи викинуту з огляду на деякі невідповідності в зовнішності крилатого хлопчика; зазирнувши в пам’ять Богуна, Митар довідався, що саме цю фігурку він подарував сестрі. Сталося це десь посередниці між її обважнілою дорослістю і швидконогим дитинством, яке так недоречно повернулося, у ту коротку щасливу пору сміху, вроди та легких перемог, про яку сестра чомусь згадувала з підкресленою зневагою до себе самої і своїх тодішніх надій. Здавалося, ніби її минуле, зрозуміле й логічне від заміжжя й до поточного моменту, піднімається з непроглядного туману до сонячного перевалу, яким стало народження сина, — з невідомості, з безодні, від якої треба подалі відійти. Богун, як і Митар, думав, що ті роки — найкращі в його житті; Богунові-Митарю дуже хотілося бодай на день повернутися туди, в молодість, до жвавого цвітіння бузку та жасмину, до сліпучих світанків і густого аромату серпневих садів, до звуків фоно під шелест зливи, до безтурботного, ще нічим не потривоженого кохання, повернутися до тої нескаламутненості, що, як саме життя, дається тільки один раз. А от сестричка — не хотіла. Та — повернулася, всупереч бажанню.