Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 27
Владислав Билінський
— Нап’юся на ознаменування, — пригрозив світу Сплячий, — утрачу обличчя!
Сьогодні день метеликів, — нагадав він собі. — Я спав, не прокидаючись і нікуди не відлучаючись; видіння — просто сни, дурні напівзатерті спогади про той період, коли я був не зовсім здоровим. Захист пам’яті це, ось що. Сни — відстійник застарілих страхів і різноманітних непривабливих речей… У Центрі інтенсивної корекції таке дуже добре пояснюють.
Татинку, сестру милосердя, зовсім не обтяжувала запропонована їй роль, яку вона, як треба було припустити, давно і надійно розівчила, звикнувши дотримуватися її рамок, — але з Богуном чомусь вийшло інакше. Ніжність її стала вимогливою, а роль виявилася маскуванням від підглядачів. Він і сам не знав, чим привабив цю покорительку сердець, володарку снів. Йому заздрили. Богунові не хотілося виписуватися.
Була весна. Дружину про все повідомляли; відвідувачів не пускали; дочка, пишаючись новим умінням, сама підписувала свої малюнки великими незугарними літерами. «Тато це малвіна вона йде додому.» «Тато це мама вона вже не плачи.» «Тато я дуже хочу нса на імя Барсундук.» «Тато це ми за тобою скучаємо.»
Пристосовуючись до змін всесвіту, відчуваючи раптову потребу змінитися й самому, Богун, тридцятирічний службист, який пройшов через вогонь і воду» згадав раптом кручений і недоладний жаргон давньої своєї підліткової пори. Він сказав:
— Чувак! Кльово! Кайфуй, чувак: забашляла рибка золота! Менів-герлиць на сейшен аскну, — сповістив він всесвіт. — Дзвякну, гукну, покличу… Збігати портвейну взяти?
Розглядаючи телефон, він довго думав про речі незначні: наприклад, про те, що чудово розкута мова, якою колись вільно володіло його покоління, розсипалася, перестала бути всеохопною. У ній виникли провали, багато що було віднесено течією, а на поверхні плавало всіляке сміття, яке потрапило туди з наступних часів, усілякі «прикиди» і «тусовки». Несправжні це слова! — з легкою озлобленістю заявив він метелику, що залетів на вогник сигарети. — Справжні — всі в мені! Тільки я їх не пам’ятаю…
— Озирнися! Стільки років опало! — відповів метелик. — Ти все носа до скла тулиш, все тобі хочеться ті палаци чимкраще розглянути, а їх і немає вже. Потяг давно в чужих краях: бай, бебі, бай… Вгамуйся, забудь, не кисни, встань, прошвирнися, підніми градус!