Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 56

— О! — посумнішала Марта.

Вона знала Сан-Сальвадор, велику кам’яну в’язницю, куди поліція пересилала заарештованих робітників з усіх кінців Іберії. Не раз їй доводилося бути біля воріт Сан-Сальвадора, куди вона ходила разом з жінками і дочками заарештованих, що приносили туди передачі для рідних. Величезний кам’яний мішок з високими стінами. Важко було навіть уявити собі, що хтось міг утекти звідти.

— Кілька днів Педро тримали в поліції, — продовжував Фредо Вікторе, — Допитували, звісно, ну, а потім перевезли до Сан-Сальвадора. Там він ув’язнений в окремій камері номер триста шість у другому корпусі. Як бачиш, Марто, його вважають за важливого арештанта, бо тримають в окремій камері. Як зможе Сивий Капітан витягти його звідти — не уявляю собі… хоч усе можливо, — поспішно додав він, бачачи, як посмутніла знов дівчина.

Проте, Марта вже стрепенулась.

— Спасибі, дядю Фредо, — швидко, сказала вона. — Ми не будемо більше затримувати тебе. Нам час повертатися. — Дівчині не терпілось — хотілось якнайшвидше сповістити Сивого Капітана про наслідки його доручення.

Вона швиденько попрощалася і добігла. Олесь ледве встигав за нею.

Раптом він почув чийсь басовитий окрик:

— Що де за безладдя таке! Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, товстий офіцер. Його очі роздратовано виблискували, руки впиралися в боки:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді бігти вулицею, не помічаючи офіцерів армії? Де ваші берети? Неподобство!

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь і Марта знали, що офіцер мав право затримати їх, щоб направити з поліцаєм до найближчого штабу загонів. Це загрожувало цілковитим провалом.

— То випадково, пане офіцере… — заговорив Олесь. — Ми щойно вийшли.

Але офіцер не слухав.

— Ідіть за мною, — наказав він. — Якого ви загону?

Ще гірше! Що ж сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.

— Сорок другого? — перепитав офіцер недовірливо. — Хм… щось я вас не пам’ятаю… адже я лише вчора провадив там огляд. Ідіть за мною, кажу я вам.

Кінець, кінець. Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер. В одчаї Олесь озирнувся. Офіцер вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого не було. Лише на тому боці провулку якийсь робітник байдуже дивився на них.

«Хай буде, що буде», — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він відкрив у кишені довгасту плескату коробочку, дану йому Сивим Капітаном. Він пам’ятав: спочатку треба вийняти з неї те маленьке кільце, потім пересунути на ньому запобіжник — і тільки тоді кидати, але вже негайно.

Офіцер озирнувся на нього.

— Так кажете, що ви з сорок дру… — почав він і відсахнувся.

Він побачив, як замахнувся на нього юнак. З руки Олеся вилетіло маленьке чорне кільце і вдарилося об груди офіцера. Мов зроблене з найтоншого скла, воно розлетілося найдрібнішим порохом, від нього немов нічого і не залишилося. Але офіцер незграбно махнув руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рот і безпорадно хапаючи ним повітря.

Нерухомо і безживно він лежав на асфальті. Олесь опанував себе.