Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 20

— Наказую спинитись! Інакше по автомобілю буде відкрито вогонь!

Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому не чув цього загрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи, то наближаючись до солдатів з кулеметами, що перетинали вулицю. Знов пролунав голос офіцера:

— Ще раз нагадую: буде відкрито вогонь! Наказую спинитись!

Автомобіль так само рухався. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю:

— Вогонь!

І враз залунали постріли, наче сухий горох перекочувався по залізних аркушах. Звуки пострілів змішалися із вигуками натовпу. Солдати і фалангісти стріляли зблизька і промахнутися не можна було. Але через кілька секунд стрілянина вщухла. Солдати здивовано переглядались.

Автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно рухався вперед. Жодна куля не залишила навіть сліду на його кузові. Чи вони не потрапили в нього? Цього не могло бути. Але в чому ж річ?

Мостова по обидва боки таємничого автомобіля була густо усипана блискучими маленькими циліндриками. Це лежали кулі, щойно випущені з кулеметів, гвинтівок і револьверів. Вони навіть не змінили свого вигляду, не деформувались. Вони мирно лежали на мостовій, мов навмисне розкидані тут.

Офіцер, який командував вершниками, розгубився. Кулі не брали дивного автомобіля. Чи мав він такий міцний панцер, від якого відлітали кулі, чи це було щось інше, але кулі нездатні були пошкодить йому.

Тим часом автомобіль доїхав до нерухомого досі ланцюга солдатів, що стояли поперек вулиці. Він сунув на них, не звертаючи. Та йому й не було куди звертати, бо праворуч середина мостової захаращена зупиненими танками, а ліворуч заважали великі дерева, що росли вздовж тротуарів. Ще мить — і ланцюг солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера».

Офіцер безпорадно озирнувся. Його очі спинились на високій постаті в цивільному одязі, що швидко наближалася до нього. Офіцер побачив, як незнайомий швидким рухом відвернув лацкан піджака, показуючи маленький значок поліції на одвороті. Потім офіцер почув його голос:

— Накажіть стріляти по шинах! По шинах!

Це була вірна порада. Шини не бувають панцерними. Коли пробити їх кулями — зупиниться кожна машина.

З усієї сили офіцер гукнув:

— Стріляти по шинах! Вогонь!

Знов затарахкотіли кулемети, б’ючи прямо в шини автомобіля. І знов таки автомобіль не зупинився. Не було помітно, щоб хоч одна з його шин була пробита якоюсь кулею. Зате по боках його з’явились нові купки куль, що лежали на мостовій, наче це були не стальні кулі, а якісь мирні малесенькі іграшки…

Офіцер знов озирнувся на високого незнайомця. Той стояв біля дерева, стискаючи кулаки. Він і собі поглянув на офіцера, але не встиг нічого сказати. Голосно, гучно, на цілу вулицю, — з автомобіля пролунало:

— Я, Сивий Капітан, раджу припинити напад на мене. Ви вже помітили, мабуть, що кулі неспроможні пошкодити моєму «Люциферові». А потім ви зможете підібрати всі ваші кулі з мостової і спробувати взнати, як саме я захищений від них. Так само не раджу вживати гранат. Це пошкодить лише тим, хто їх кине. Це все, що я хотів сказати.