Читать «Бацила карбоната» онлайн - страница 18

Анатоль Франс

— Еввіва каудільо!

Це було так кумедно, що навіть похмурий стриманий Фредо посміхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютувавшись, зіскочив з мотоцикла і кинувся до нещасного винуватця недоречного сміху. Але той і сам збагнув, що його вигук був не до діла, швиденько гулькнув між сусідами назад і сховався за їх спинами. Тоді агент наблизився до Педро:

— Як ви насмілились сміятися тут?.. — загрозливо почав він, простягаючи до нього руку.

Але в цей час гомін раптом посилився:

— Дивись! Дивись!

— Що це за дивний автомобіль?

— Такий великий, чудний!..

Фредо відчув, як Педро похапливо схопив його за рукав:

— Слухай, Фредо Вікторе!.. — голос його уривався. — Можеш вважати мене за останнього дурня, коли зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, між шерегою фалангістів і застиглою колоною танків, рухався дивовижний автомобіль. Великий, як двоповерховий автобус, весь мов металічний, всього з кількома круглими віконцями, крізь які всередині автомобіля не можна було нічого розгледіти, сіро-зелений, — він нагадував велетенську краплину води. Великі його колеса можна було тільки вгадувати під металічними щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подібне до поруччя, що обіймало весь кузов навколо.

Головне, що дивувало людей, це самий рух дивовижного автомобіля. Чому він вільно посувався вперед в той час, коли спинилися геть чисто всі інші машини?..

Небачена машина повільно їхала вздовж тротуару, по самому краю мостової. Її бік майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена Авеню дель Прадо. Фалангісти, які й досі стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, тепер примушені були відступити на тротуар. Гомін у натовпі все збільшувався:

— Дивись! Дивись!

— Що це таке?

У верхній частині автомобіля відбувалася якась зміна. Мов би відкрився невеличкий люк. З нього сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металічна паличка. Автомобіль їхав так само повільно.

— Антена, — коротко зауважив Фредо Вікторе.

Автомобіль майже спинився. Його колеса ледве поверталися. Несподівано щось зашаруділо в мовчазних досі радіорепродукторах. Раптом почулося пронизливе завивання, подібне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.

І в цьому мовчанні залунав міцний голос. Це не був голос попереднього басовитого диктора, що прославляв, захлинаючись, танки і панцерники. Це був зовсім інший голос. Спокійний, чіткий, він рівно і роздільно вимовляв слова.

— Слухайте мене всі ті, хто досі слухав найманого диктора. Слухайте мене, того, хто не боїться ні фалангістського уряду, ні його кровожерних собак — жандармерії та поліції. І хай ніхто не пробує спинити мій голос, який лунає з урядових репродукторів. З цього нічого не вийде. Міцні радіоколивання мого передатчика остаточно підкорили собі урядову станцію, вона безсила передавати будь-що, крім мого голосу…

— Твоя правда, Фредо, це антена, — сказав тихо Педро.

— Слухайте мене всі, всі, — продовжував дивний голос. — Насамперед, я хочу захистити від можливої кари солдатів-механіків військових автомобілів і танків. Вони ні в чому не винні. Мотори їхніх машин цілком справні. Спинив усі чисто машини я відкритим мною і відомим тільки мені способом. Усі автомобілі і танки не рушать з місця, доки я не дозволю цього. Найманий диктор щойно прославляв ці машини, говорячи, що їх ніщо не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як і все, що говорить вам фалангістський уряд. Я спинив усі машини, навіть не виходячи з мого «Люцифера», з винайденого мною апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню дель Прадо…