Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 98

Крізь вікно Педро Куля бачив сонце. Дорога йде повз велику браму виправної колонії. Тут, усередині, одвічна пітьма. Там, надворі, воля й життя. «І помста», — думав Педро Куля.

Увійшов директор. Педель Ранулфо привітався й показав на Кулю. Директор посміхнувся, потер руки й сів за високу конторку.

— Нарешті… Давно я очікую цю птицю, Ранулфо. Педель і собі посміхнувся на ці директорові слова.

— Це ватажок капітанів піску. Диви… Це тип вродженого злочинця. Правда, ти не читав Ломброзо, лікаря-криміналіста… Аби ти читав, то одразу побачив би. В нього на обличчі всі ознаки злочинця. В таких літах у нього вже рубець. А подивись на очі… До нього не можна ставитись, як до всіх інших. Ми йому виявимо особливу пошану…

Педро Куля спостерігав за ним запаленими очима. Він відчував втому, непереможне бажання спати. Педель Ранулфо наважився запитати:

— Помістити його разом з іншими?

— Навіщо? Ні. Для початку посади його в карцер. Побачимо, може, звідти він вийде хоч трохи відроджений…

Педель уклонився і вийшов разом з Педро Кулею. Директор кинув услід:

— Режим номер три.

— Вода й квасоля, — буркнув Ранулфо. Він глипнув на Педро Кулю й похитав головою. — Вийде ще худішим.

Там, надворі, були воля і сонце. Камера, в'язні в камері, побої навчили Педро Кулю, що воля — найвище благо на світі. Тепер він знає: не тільки заради того, щоб його історію розповідали в порту, на базарі, в таверні «Морське пристановище», батько загинув за волю. Воля — це як сонце. Найвище благо на світі.

Він почув, як Ранулфо замикав знадвору замок. Темний карцер. Це була крихітна комірчина під сходами, де не можна було ні стояти, ні лежати простягнувшись. Він мусив або сидіти, або лежати, підібгавши ноги. А проте Педро Куля влігся. Його тіло зігнулося дугою. Першою його думкою було, що карцер придатний лише для людини-змії, котру він бачив якось у цирку. Приміщення було без вікон, тут панував цілковитий морок. Повітря до карцеру потрапляло крізь щілини в східцях. Педро Куля не міг зробити ані найменшого руху. З усіх боків він упирався в стіни. Руки й ноги в нього боліли, особливо йому кортіло витягнути ноги. Обличчя його було в страшних синцях, усе розпухло, але тут не було Дори, щоб принести холодну шматку й обтерти його. Воля — це не тільки сонце, вільне вештання по вулицях, сміх і розмови капітанів піску в порту, а й Дора. Це значить почувати біля себе золотаве волосся Дори, чути, як вона розповідає про різні випадки зі свого життя на пагорбі, відчувати її губи на своїх зранених устах. Наречена. Вона теж позбавлена волі. Руки, ноги й голова Педро Кулі боліли.

Дора, як і він, позбавлена сонця, волі. Її відправили до дитячого будинку. Наречена… До того, як вона з'явилася, він ніколи не задумувався над цим словом: наречена.

Ніколи раніше він не думав, що може лежати на піску поруч із дівчинкою, з такою дівчинкою, як вона, розмовляти про всяку всячину і гратися з нею в піжмурки, як з іншими хлопчаками. Він ніколи не мав уявлення про кохання. Ким він був, як не безпритульним, котрий завдяки своїй силі, спритності й хоробрості зумів очолити найзухвалішу ватагу безпритульних дітей, капітанів піску? Що міг він знати про кохання?