Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 97

Усі дружно погодилися з його словами.

Коли Педро Кулю вели до будинку, він міркував, що ж його чекає. Варти в самому приміщенні не було. Прийшли двоє поліцейських, агент і директор виправної колонії. Замкнули кімнату. Агент оголосив веселим голосом:

— Газетярі вже пішли собі, хлопче. Тепер ти скажеш, що тобі відомо, хочеш ти цього чи не хочеш. Директор виправної колонії реготнув:

— Скаже, куди він дінеться!

— Де ви ночуєте? запитав агент. Педро Куля глянув на нього з ненавистю.

— Ага, так я тобі й скажу…

— Скажеш!

— Не діждешся, — і хлопець обернувся до нього спиною. Агент дав знак поліцейським. Педро Куля відчув два удари канчуком. Агент штурхонув його ногою. Він рухнув на підлогу, кленучи своїх мучителів.

— Ну що, скажеш? — запитав його директор виправної колонії. — Це тільки початок.

Тепер його били зі всіх боків. Удари канчуком, кулаками, штурхани ногами. Директор колонії бив його ногами, поліцейські репіжили канчуками. Педро Куля бачив перед собою Жоана Здоровила, Професора, Кангасейро, Безногого, Кота. Всі вони залежали зараз від нього. Безпека всіх їх залежала від його мужності. Він — ватажок і не має права їх зрадити. Він згадав про те, що сталося по тому, як їх схопили. Йому пощастило допомогти втекти іншим, хоча сам він залишився під вартою. І гордість сповнила його груди. Він нічого не скаже, він утече з виправної колонії й визволить Дору. І помститься… Помститься…

Він тільки стогне від нелюдського болю. Але жодного слова не виривається з його вуст. Довколо нього згущається морок. Тепер він уже не відчуває болю, нічого не відчуває. А проте поліцейські все ще його луплять, агент не перестає махати кулаками. Однак Педро більше нічого не відчуває.

— Непритомний, — сказав агент.

— Залишіть мені його, — втрутився директор колонії. — Я візьму його до себе, там він заговорить. Ручаюсь. Я дам вам знати.

Агент погодився. Пообіцявши прислати взавтра по Педро Кулю, директор пішов собі.

На світанку, коли Педро прокинувся, в'язні співали. Це була сумна пісня. В ній розповідалося про сонце на вулицях, про те, яка велика й прекрасна воля.

Педель Ранулфо, котрого послали по Кулю в поліцію, привів його до директора. Педро Куля відчував, як у нього болить усе тіло. Але він ішов радо, бо нічого не сказав, не виказав місця, де жили капітани піску.

Йому згадалась пісня, яку в'язні співали вдосвіта. В ній говорилося, що воля — найвище благо в світі. Що на вулицях — сонце і світло, а в камерах вічна пітьма, бо там не знають волі. Жоан де Адам, який був на волі, під сонцем, теж говорив про неї. Казав, що не лише заради підвищення платні організовував він страйки в доках. Ці страйки влаштовуються також задля волі, якої не мають докери. В боротьбі за волю загинув батько Педро Кулі. «Заради волі для своїх товаришів, — думав Педро Куля, — терпів його син знущання в поліції».

Педро Куля відчував себе слабим, і все тіло в нього боліло, але у вухах йому бриніла пісня, яку співали в'язні. Там, надворі, говорилося в старій пісні, сонце, воля й життя.