Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 91
Жоржі Амаду
Глянувши на дівчину краєчком ока, Педро насунув берет на лоба. Дора повернулася до нього і сказала:
— Ти вчора був добрим до мене і до мого брата…
— Ти повинна піти звідси, — відповів Куля.
Вона не відповіла нічого, тільки посумнішала. Втрутився Професор:
— Ні, Куля. Вона як мати… Для нас усіх.
Педро Куля зміряв поглядом обох. Підтяг берета і сів на піску. Але Дора дивилася на нього ласкаво. Для нього… Для нього вона була всім: дружиною, сестрою і матір'ю. Він ніяково посміхнувся до неї.
— Я гадав, ти станеш спокусою для всіх. — Вона похитала заперечливо головою, а він вів далі:— Вони могли б скористатися, коли нас немає вдома.
Вона розсміялась. Професор повторив:
— Ні. Вона нам як мати.
— Гаразд, лишайся, — сказав Педро Куля, і Дора всміхнулася йому, а він усміхнувся Дорі. Він був її героєм. Був кимось, кого вона собі ще не уявляла, але кого колись мусила б уявити. Вона любила його, мов дитина, у котрої нікого немає, як відважного брата, як коханця, найкращого в світі.
Професор, побачивши, як вони всміхалися одне одному, сказав своїм похмурим голосом:.
— Вона як мати!
Але для нього самого вона вже не була матір'ю. Він думав про неї як про кохану.
Сукня — не дуже зручний одяг для члена банди. До того ж їй хотілося стати подібною до капітанів піску, і вона змінила свою сукню на штани, які Задирака доп'яв в одному будинку у Верхньому місті. Штани були для негреняти здоровенні, і він віддав їх Дорі. Однак вони виявилися завеликими навіть для неї, довелося вкоротити холоші. Вона заправила сукню в штани й підперезалася паском. Якби не золотаве волосся і не горбики груденят, її цілком можна було вважати хлопцем, одним з капітанів піску.
Того дня, коли вона, вдягнена, як хлопець, стала перед Педро Кулею, ватажок так і зайшовся реготом. Нарешті, пересміявшись, промовив:
— Та й кумедна ж ти!
Дора зажурилась, І Педро урвав свій сміх.
— Не хочу, щоб ви мене дурно годували щодня. Тепер я братиму участь у всьому, що ви робите.
— Ти хочеш сказати, — здивувався він (вона спокійно дала йому закінчити фразу), — що вирушиш з нами на вулиці, щоб красти?
— Саме так! — У голосі її звучала рішучість,
— Ти з глузду з'їхала!
— Чому?
— Хіба ти не бачиш, що тобі не можна? Це не для дівчинки. Це чоловіча справа.
— Можна подумати, що ви всі чоловіки. Ви ж хлопчаки.
Педро Куля не зразу здобувся на відповідь.
— Але ми носимо штани, а не спідницю.
— Я також! — І вона показала на свої штани.
Якусь мить Педро не знав, що сказати. Він задумано дивився на неї. Тепер йому вже стало не до сміху. Нарешті він озвався:
— Якщо поліція зловить нас, нам нічого не буде. Але якщо злапають тебе…
— Те ж саме.
— Тебе посадять у дитячий будинок. Ти не знаєш, що це таке.
— Дарма. Я вирішила: ходитиму з вами!
Він знизав плечима: мовляв, роби собі як знаєш. Він попередив. Але Дора знала, що він стурбований.
