Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 65
Жоржі Амаду
— Безногий, Безногий!
Той підійшов. Інші хлопці — за ним. Професор сказав:
— Це про тебе, Безногий. І прочитав у газеті таке:
«Вчора зник з будинку номер… по вулиці… в Грасі син господарів будинку на ймення Августо. Мабуть, він загубився у місті, яке погано знає. Він кульгавий, віком тринадцять років, дуже боязкий, одягнений у костюм з сірого кашеміру. Поліція розшукує його, щоб передати стурбованим батькам, але досі не знайшла. Родина добре винагородить того, хто подасть відомості про маленького Августо і приведе його додому».
Безногий мовчки кусав губи.
Професор сказав:
— Отже, крадіжки ще не помітили.
Безногий кивнув головою. Коли помітять, не будуть його більше шукати як зниклого сина.
Задирака скорчив міну і, піддражнюючи Безногого, насмішкувато докинув:
— Твоя сімейка тебе розшукує, Безногий. Матуся шукає тебе, щоб дати тобі цицю…
Безногий скочив на нього і вихопив ножа. І він убив би негреня, коли б Жоан Здоровило і Кангасейро не відтягли його. Переляканий Задирака втік. Безногий пішов у свій куток. В очах його палала ненависть. Педро Куля поклав йому руку на плече:
— Може, вони ніколи не помітять крадіжки, Безногий. Ніколи не дізнаються, що то через тебе… Не хвилюйся!
— Коли доктор Раул повернеться, дізнаються…
І він захлинувся слізьми, яких жахнулися капітани піску. З усіх лише Педро Куля і Професор зрозуміли його. Професор розвів руками, бо нічого не міг зробити. Педро перевів розмову на інше. Сильний вітер віяв уздовж піщаного узбережжя, і його шум був схожий на жалібний стогін.
Підіймаючись по схилу гори, Педро Куля розмірковував, що нема нічого кращого в світі, як мандрувати ось так, без певної мети, вулицями Баїї. Деякі з вулиць асфальтовані, але більшість забруковано чорним камінням. Дівчата визирають з вікон великих старовинних будинків, жінки в чорних вуалях виходять з церкви. Сонце нагріває каміння і асфальт, освітлює дахи будинків. На балконі великого будинку видно квіти у вазонах. Вони різнокольорові, і сонце щедро дарує їм своє світло. Дзвони церкви Консейсан де Прайя гудуть без упину. Посеред схилу негр і мулат схилилися над гральними костями. Педро Куля, минаючи їх, привітався:
— Як живеш, Білий Сич?
— А ти, Куля, як тобі ведеться?
Мулат кинув кості, і негр заглибився у гру. Педро Куля продовжує свою прогулянку. Поряд з ним Професор. Його худорлява постать хилиться вперед, ніби йому важко долати сходи. Але він посміхається святковому настрою дня. Педро Куля повертається до нього і помічає посмішку. Місто має веселий вигляд, яскраво освітлене сонцем. «Дні в Баїї, наче святкові дні», — думає Педро Куля, відчуваючи, що його теж охоплює радість. Він голосно насвистує і, посміхаючись, плескає Професора по плечах. Обидва сміються і за мить уже голосно регочуть. А проте в них усього кілька монет, обидва в лахмітті і не знають, де знайдуть їжу сьогодні. Але вони радіють красі дня і можливості вільно прогулюватись вулицями. І вони йдуть, безпричинно сміючись. Педро Куля обіймає Професора за плечі. З того місця, де вони перебувають, видно базар, гавань з вітрильниками і навіть старий склад, де вони ночують. Педро Куля прихиляється до стіни.
