Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 63

Коли Безногий і робив виняток у своїй ненависті, яка охоплювала весь світ, то лише для капітанів піску. Вони були його товаришами, жертвами всіх інших людей, як казав Безногий. І зараз він відчув, що полишає їх, перекидається на інший бік. Від цієї думки він аж підскочив і сів. Ні, він їх не зрадить. Понад усе був для нього закон банди, закон капітанів піску. Тих, хто зраджував, капітани піску виганяли, і нічого доброго не чекало їх у світі. І ніхто ніколи не зраджував закону банди так, як це збирався зробити Безногий, стати пещеного дитиною, перетворитися в одного з тих дітей, яких вони завжди висміювали. Ні, він не зрадить їх. Для нього було цілком досить трьох днів, щоб вивідати про цінні речі в домі. Але їжа, одяг, кімната і ласка дони Естер призвели до того, що він пробув тут вісім днів. Виявляється, його підкупили цією ласкою — так, як докера грішми. Ні, він не зрадить. Але в цю ж мить він подумав: а чи не зрадить він тим самим дону Естер? Вона довірилася йому, платила добром за добро. І Безногий намірявся зрадити її, відплатити злом за добро. Він згадав, що коли йшов з якогось дому, який вони потім обкрадали, його сповнювала безмежна радість. На цей раз ніякої радості він не відчував. Правда, його ненависть, спрямована проти всіх, не зникла. Але він зробив виняток для людей із цього дому, бо дона Естер називала його сином і цілувала в обличчя. Безногий боровся сам проти себе. Йому б хотілося, щоб таке життя тривало. Але що від того виграли б капітани піску? Адже він був одним з них і ніколи не перестане бути капітаном піску, бо одного разу поліцейські спіймали його й побили, а чоловік у жилетці знущався з нього і реготав. І Безногий зважився.

Він з ніжністю поглянув на вікна кімнати дони Естер. Вона підглядала за ним, помітила, що він схлипує.

— Ти плачеш, синку? — І швидко зникла у вікні, щоб спуститися до нього. Тільки тоді Безногий помітив, що він насправді плаче. Він витер сльози, вкусив себе за руку. Підійшла дона Естер.

— Ти плачеш, Августо? Щось трапилось?

— Ні, сеньйоро. Я не плачу…

— Не кажи неправди, сину мій. Я добре бачу… Що сталося? Ти згадуєш свою маму?

І вона притягла його до себе, сіла на лаву, притисла голову Безногого до своїх материнських грудей.

— Не плач за своєю мамою. Тепер у тебе є інша матуся, вона дуже тебе любить і зробить усе, щоб замінити ту, яку ти втратив (… зробить усе, щоб замінити собі сина, якого вона втратила — звучало в ушах Безногого).

Дона Естер поцілувала його в обличчя, по якому текли сльози.