Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 17

— Так, це я стовбичу на розі. А щодо гультяя…

— Хочеш зробити мені послугу? Тоді послухай мене. — Але тут вона, здавалося, передумала й махнула рукою. — Ні. Я бачу — ти чекаєш свою дівчину й не захочеш втрачати часу.

— Та ні, я можу. Те, чого я чекаю, не втече від мене.

— Тоді, синку, сходи на вулицю Руй Барбоза, номер тридцять п'ять. Знайди сеу Гастона. Це на другому поверсі. Скажи, що я чекаю його.

Кіт образився. Спершу він не хотів іти і взагалі не хотів більше вертатися до Далви. Але потім йому захотілося глянути на флейтиста, на чоловіка, який насмілився кинути таку гарну жінку. Знайшовши потрібний дім — темну багатоповерхову кам'яницю, він піднявся сходами, на другому поверсі розштовхав хлопця, що спав у коридорі, і запитав його, де квартира сеньйора Гастона. Хлопець показав на останню кімнату. Кіт постукав. Флейтист у трусах відчинив двері. На ліжку Кіт побачив худу жінку. Обоє були п'яні.

— Я прийшов від Далви, — відрекомендувався Кіт.

— Скажи цій хвойді, що вона мені вже набридла. Вона в мене ось де вже сидить… — І флейтист провів рукою поперек горла.

З кімнати почувся жіночий голос:

— Що це там за звідник?

— Не лізь не в своє діло! — відрізав флейтист. Потім додав: — Це посланець від тієї хвойди Далви. Вона просить, щоб я вернувся.

Жінка розсміялася п'яним сміхом:

— Але зараз ти знати нікого не хочеш, окрім твоєї цяці, правда ж? Ну йди поцьомай мене, ангеле ти мій без крилець!

Флейтист і собі розсміявся:

— От бачиш, хлопче! Так і передай Далві!

— Я бачу тут лише шкуру та кості. Де ви її доп'яли таку, шановний?

Флейтист одразу споважнів:

— Не говори так про мою наречену. — І відразу ж, без усякого переходу, запитав: —Хочеш випити ковток? У мене непогана горілка.

Кіт зайшов. Жінка на ліжку прикрилася простирадлом.

— Це ж хлопчик, — зареготав флейтист. — Не бійся.

— Худі мені не до смаку, — промовив Кіт. — Я не люблю самі маслаки.

Вони випили, і флейтист вернувся на ліжко. Кіт вийшов, непомітно прихопивши з собою повіїну сумочку — вона лежала на стільці під купою одежі. На вулиці він порахував гроші — шістдесят вісім мільрейсів. Жбурнув сумочку в парадне під сходи, сунув гроші до кишені. І рушив вулицею, насвистуючи.

Далва чекала його біля вікна. Кіт утупив у неї очі.

— Я ввійду, — сказав він і подався нагору, не чекаючи відповіді.

У коридорі Далва запитала:

— Що він сказав?

— Я скажу тобі в кімнаті. Ходімо.

Перше, що побачив Кіт у кімнаті, був портрет Гастона, який, одягнутий в смокінг, грав на флейті. Кіт умостився на ліжку, не спускаючи очей з портрета. Далва злякано чекала його слів. Нарешті не витримала:

— То що ж він сказав?

— Сядь сюди. — Кіт показав на ліжко.

— Ти що це, хлопче? — не зрозуміла вона.

— Послухай, голубонько, він, виявляється, злигався з іншою. Я їм сказав усе, що я про них думаю. Потім обчистив її. — Кіт поліз до кишені й добув гроші. — Ми з тобою поділимо це.

— То, значить, він з іншою? Ну, святий Бонфім повинен зробити так, щоб їх обох побив грець. Бонфім мій святий заступник.

Далва підійшла до стіни, до висів образок святого. Повторивши своє побажання, вона повернулася назад.