Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 62

— Дозвольте, гер майор? — звернувся гість німецькою мовою.

— Сідайте, — вказав Шеркерт на крісло, потім кивнув ад’ютантові, що він може йти.

— Слухаю вас, — глянув майор на прибулого. — Я від гауптмана Нушке…

— Давайте папери.

Відвідувач простягнув документи. Вони засвідчували, що він, Іван Михайлович Чорновус, керівництвом проводу ОУН командирується в розпорядження «Гіві» у Вікулі біля Моравського Святого Яна.

— Тут зазначено, що ви українець. Звідкіля так добре знаєте німецьку?

— Українець я лише за радянським паспортом, — пояснив гість. — Моя мати — німкеня. Вона й навчила рідної мови.

— Коли вибрались зі Львова?

— Ще на початку липня. Разом з СД переїхав до Жешува у зв’язку з наближенням фронту…

Далі, щоб випередити запитання Шеркерта, Чорновус розповів, з якими труднощами дістався з Жешува до місця розташування «Гіві». І справді, йому довелось з’їздити до Пряшова і назад, щоб вивчити становище на залізничних та шосейних шляхах. Навіть заходив до поліцейських і шляхових установ з проханням допомогти швидше дістатися до Моравського Святого Яна.

— Ви знаєте кого-небудь з оунівських керівників особисто?

Чорновус назвав чотири прізвища.

— Вам пощастило. Один з ваших знайомих перебуває в нас, — сказав майор і пильно глянув на співрозмовника.

Чорновус тримався впевнено, хоч і боявся якоїсь несподіванки.

— Давайте продовжимо розмову в присутності вашого знайомого, — запропонував Шеркерт. — Самі розумієте, куди прибули…

Він натиснув на кнопку сигнального дзвінка. З’явився ад’ютант.

— Проведіть цього пана до двадцять першої кімнати, — наказав майор. — Передайте лейтенантові фон Гольцу, щоб влаштував гостя.

Шеркерт не попрощався, а сказав:

— Ідіть.

Лейтенант зустрів Чорновуса підкреслено офіційно і помістив у кімнату з вузьким загратованим вікном. Металеве ліжко під стіною було застелене солдатською ковдрою, поряд — невеличкий столик, завалений старими журналами та газетами. Клацнули оббиті металевими штабами двері, й стало тихо, як у тюремній камері.

Через кілька хвилин бридко вискнули двері. В кімнаті з’явився солдат, наказав віддати ремінь та перо-чинний ножик і зник.

«Це схоже на арешт. Невже пастка? Невже мої документи викликали в майора сумнів? А що, коли справді доведеться зустрітися з людиною з проводу ОУН?» — непокоїли тривожні думки. «Вам пощастило, один з ваших знайомих перебуває в нас», — згадалися слова Шеркерта. «Хто ж це може бути? Чи визнає мене Чорно-вусом? А може, він знає моє прізвище, яке я носив під час наших зустрічей у Львові? Врешті-решт скажу, що відповідно до обставин те прізвище було вигадане», — заспокоював себе Чорновус.

Час минав повільно: день змінила ніч, потім знову настав новий неспокійний день. До кімнати у певні години приносили їжу, але ні майор, ані хтось інший ним не цікавився.

Начальник школи не любив особисто ознайомлюватись із справами майбутніх агентів і доручав це комусь з підлеглих. Так було і цього разу. Шеркерт викликав свого заступника Похомка:

— До нас прибув якийсь Чорновус з рекомендаціями проводу ОУН. Візьміть папери. Прошу розібратися. Покажете цього суб’єкта панові Сімчишину, що прибув до нас від оунівців. Скажете свою думку, а тоді вирішимо, що робити далі.