Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 64

— Пане капітан, ви поставили мені стільки запитань, що навіть не збагну, як на них відповідати. Мені легше було б давати відповідь на кожне запитання зокрема, тобто так, як воно заведено в наших установах. — Чорновус зробив наголос на слові «наших», бо капітан повів з ним розмову, схожу на поліційний допит. Але вийшло трохи загостро, й він швидко додав:

— Якщо пан капітан дозволить, то я постараюсь послідовно відповісти в письмовій формі на все, що цікавить його, як відповідального працівника школи розвідки і такого, котрий користується великим довір’ям і повагою в органах безпеки великої Німеччини.

Похомко всміхнувся, засовався в кріслі й знову набундючився, смакуючи таку високу оцінку його особи.

— Можна й так. Просто розкажіть, хто ви?

Чорновус глибоко вдихнув повітря, немов збирався поринути у глибінь спогадів, і розпочав:

— Походжу я з козацького роду. Батька розстріляли більшовики ще в громадянську як одного з організаторів боротьби проти Радянської влади на Дону. Ще хлоп’яком я поклявся помститись і робив це, де тільки міг: труїв колгоспну худобу, підпалював скирти хліба в полі. А коли працював на залізниці, то в букси вагонів та паровозів насипав пісок, нівечив сигналізацію. Але подібні акції були не такі вже й значні. — Чорновус вдався до цього висновку, щоб показати, як самокритично й об’єктивно розцінює свої дії. — Дошкульніших ударів по більшовиках почав завдавати з липня сорок першого року, відколи став працювати диспетчером станції Азов. При виконанні своїх обов’язків навмисне затримував на станції ешелони, повертав назад у тил військові вантажі, що поспішали на фронт… Потім відкрито перейшов на бік армії великого фюрера і став працювати начальником кущової залізничної поліції. Тут, як кажуть, я віддячив. Не один комуніст і юда поплатилися життям за смерть батька.

Чорновус торкнувся хустинкою очей. Зітхнувши, продовжував:

— Згодом, коли був змушений залишити рідні місця й відходити на захід, виконував завдання німецького командування у Ростові, Таганрозі, на станціях Волноваха, Мелітополь, Кривий Ріг, Вінниця, Тернопіль. У місті Самборі працював старшим інспектором районної поліції.

— Так ви знаєте Самбірщину? — з цікавістю запитав Похомко.

— Авжеж, я там працював близько року.

Капітан зрожевів на обличчі. «Це ж найкращий спосіб перевірити цього базіку! — вирішив він і засипав бесідника запитаннями. Відповіді переконували Похомка, що Чорновус говорить правду. Та коли той розповів, що знає пана Сімчишина, колишнього начальника поліції в Самборі, котрий пізніше переїхав до Львова, капітан скочив з місця й радісно вигукнув:

— Друже, ви маєте приємну нагоду побачитись з паном Сімчишиним. — І зразу ж по телефону комусь наказав: — Розшукайте негайно і пошліть до мене керівника групи зв’язку. — Швидко обернувшись до Чорновуса, Похомко продовжував: — Пан Сімчишин у Самборі був першим моїм наставником в ОУН. Ми, молоді націоналісти, називали його своїм хрещеним батьком. Тепер, як бачите, ми помінялися ролями. Досить уже старому наказувати. Настав час виконувати накази інших!