Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 61

— А де ви діли парашут після приземлення? — поцікавився «Грак».

— Залишив там, на дереві, де він зачепився, бо ж стягнути його не міг. Довелось обрізати лямки, щоб самому звільнитися.

— Погано, навіть дуже погано, — докоряв резидент. — Ви залишили сліди. Парашут треба було заховати, закопати в землю чи втопити у воді.

— Але ж мене там попереджали, що маю якомога швидше вибратись з району приземлення. Парашут міцно зачепився і займатись ним не було часу, тому залишив його на дереві, — виправдувався Криворученко.

Він розповідав усе так, як було насправді, аж до прибуття на станцію Ровно. Далі скористався легендою. «Грак» сприйняв її добре, навіть похвалив підлеглого за зібрані в дорозі розвіддані, спеціально підготовлені для дезінформації противника.

Невдовзі на стадіоні з’явились хлопчаки, і резидент заквапився. Вийшли назовні й рушили далі малолюдною вулицею… «Грак» став розпитувати Олександра про завод, скільки виготовляє продукції для Радянської Армії, на які фронти її відправляють.

— На жаль, я не готовий до цієї розмови, — зітхнув Криворученко. — Щоб зібрати секретні дані, потрібен час, ну, і, звичайно, не тільки це. Недавно я познайомився з дівчиною, яка працює у відділі збуту. Туди надходять цінні відомості. Постараюсь скористатися з цього.

— Гаразд. Пам’ятайте, що нам потрібні найрізноманітніші дані. Інформація про завод має бути всебічною. Зустрінемось через тиждень. — «Грак» назвав годину і місце, де він чекатиме.

Наступна зустріч Криворученка з резидентом пройшла гладко, але вона була останньою, бо згідно з легендою «Коршуна»—Криворученка з покращанням стану здоров’я знову призвали в армію і він виїхав з Харкова, а «Грак», як виявилось — Петро Воронов, колишній офіцер денікінської армії, що втік за кордон і повернувся в Радянський Союз під час гітлерівської окупації як агент другого відділу абверу, був покараний та одержав місце, що йому належало за законами Радянської держави.

ВИПРОБУВАННЯ

Вулицями невеликого словацького містечка Вікула квапливо проходили люди, ховаючись під парасольками. В підобіддя подув студений вітер, і дощ на якийсь час припинився, та згодом полив ще завзятіше — дрібний і дошкульний, як восени. Незважаючи на холодну погоду, в кабінеті майора Шеркерта було досить тепло: ще з ранку за його наказом затопили в каміні.

До кабінету ввійшов ад’ютант у формі охоронця «Гіві», якої Шеркерт не любив. Та необхідність конспірації змушувала і наставника шпигунів міняти свій мундир на офіцерський служби «Гіві» чи цивільний одяг.

— Гер майор, до вас проситься чоловік зі Львова.

— Зі Львова? — здивовано перепитав Шеркерт, знаючи, що гітлерівські війська вже залишили це місто. — Впустіть.

Ад’ютант вийшов. Начальник школи відклав набік особову справу одного із своїх «вихованців», яку саме читав. Узяв сигару, надрізав її кінчик, запалив. Сиві цівки диму загойдались над широким столом і попливли під стелею.

Стукнули двері. В супроводі ад’ютанта поріг кабінету переступив високий, ретельно виголений русявий молодик.