Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 18

Полковник уважно вслухався в кожне слово Криворученка і коли той закінчив розповідь, запитав:

— Як почуваєтесь на рідній землі? Мабуть, не вірите, що вже вернулися на Батьківщину?

— Повірив аж після розмови з капітаном, — посміхнувся Криворученко і перевів погляд на Ахтирського. — Неначе розтанула крига на душі.

— Це добре, — мовив начальник управління. Він закрив папку, що лежала на столі, тепло глянув на Криворученка: — Ви, мабуть, голодні? Тож треба перекусити з дороги…

— Спасибі! Капітан уже частував мене обідом.

— Тоді відпочивайте.

Олександр і капітан Ахтирський підвелися з-за столу. Полковник помовчав трохи, швидким і характерним лише для нього рухом пригладив шорстке, посивіле на скронях волосся і розкрив іншу папку.

— Ви вільні. Чекайте дальших вказівок.

Залишившись на самоті, начальник управління став аналізувати матеріали допитів. Він довго співставляв особисті враження з думкою капітана Ахтирського щодо особи Криворученка, ретельно зважував можливості використання Олександра ворожою розвідкою. Та ті приховані можливості відпадали одна за одною. Зрештою, не міг абвер за таких скрутних для фашистів обставин приносити в жертву далекосяжним планам своїх агентів! І все ж інтуїція — особливе чуття, що приходить з досвідом, — підказувала: в справі Криворученка є якийсь інший, таємний зміст.

Чи ж не вона, ця феноменальна здатність людського мозку — інтуїція, не раз уже допомагала полковникові прокладати точний курс в океані найрізноманітніших варіантів? Ось і тепер він безпомилково визначив суспільні якості колишнього матроса. Щирість Олександра не викликала сумніву. Зате обставини його вербування в концтаборі, відверті бесіди обер-лейтенанта під час підготовки до шпигунської роботи, його особисте доручення здалися досить підозрілими. Чи не тут, бува, криється загадка? Може, той хитрий Шлезінгер вклав у місію Криворученка якісь особливі наміри?

Про ці та інші міркування начальник управління доповів народному комісаріату державної безпеки республіки. Відповідь не забарилася. Пропонувалось доставити Криворученка у Вінницю за вказаною адресою. Дотримуватись і надалі правил конспірації. На місце вирушив уже співробітник НКДБ УРСР.

У Вінниці бесіди з Олександром продовжувались кілька днів. Він докладно розповів, коли і за яких обставин потрапив у полон, потім — до рук німецької розвідки, чому дав згоду виконати її завдання, що його спонукало прийти з повинною до органів державної безпеки. Та, незважаючи на доброзичливе ставлення чекістів, Криворученка не випускали з помешкання.

«Невже не вірять? — непокоїли думки. — Як довести свою щирість?»

Нарешті, на квартиру, де перебував Олександр, прийшов середнього віку чоловік у цивільному костюмі. На відміну від знайомих уже працівників державної безпеки, він не став, як то кажуть, ворушити минуле. Слово «товариш», з яким той звернувся до Олександра, потрясло його своїм змістом. «Отже, повірили!» — з радістю відзначив Криворученко. Його душевний стан неважко було зрозуміти.