Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 17

— Які завдання ставила перед вами німецька розвідка? — було черговим запитанням капітана.

— Я мав повернутись у Харків, влаштуватися на завод, де працював до війни, — пояснив Олександр. — Абверівці попередили, що там мене шукатиме їх представник за кличкою «Грак». Він назве пароль: «Коли ви зголили свою борідку?» Відповідь: «Тоді, коли потрапив у госпіталь». «Граку» я повинен буду таємно передавати інформацію про роботу заводу, виготовлення зброї. Перед вильотом мені дали ось ці документи, — і Криворученко вийняв з кишені пакет. — В них засвідчується, що внаслідок контузії мене звільнено за станом здоров’я з армії. Повертаюсь до попереднього місця проживання.

— Крім основного завдання, ви мали якісь інші доручення абверу?

— Так, незадовго до відправки у радянський тил зі мною розмовляв той самий обер-лейтенант, про якого розповідав раніше. Шлезінгер доручив насамперед побувати у Вінниці. Згідно з його наказом я мав зайти в будинок № 6 на вулиці Пирогова, де проживає якийсь Матвій Васильович Холодний. Обер-лейтенант дав мені пароль для зустрічі. Тому чоловікові я повинен був вручити ось цей подарунок. — Криворученко поклав на стіл позолочений кишеньковий годинник з тоненьким ланцюжком. — Холодному я мав сказати, що обер-лейтенант чекатиме когось з цим годинником у Братіславі. Шлезінгер застеріг: доручення це — цілком таємне, і про нього не повинен знати ніхто, крім нас двох. Домовились, що з Вінниці я вирушу до Харкова лише з відома Матвія Васильовича.

— Ви знаєте його в обличчя?

— Ні.

— А може, Шлезінгер описав зовнішність, особливі прикмети господаря вінницької квартири?

— Теж ні. Єдине, що мені відомо, — це прізвище агента і пароль для зустрічі…

Особа обер-лейтенанта Шлезінгера неабияк зацікавила начальника обласного управління державної безпеки, якому капітан Ахтирський доповів про явку з повинною колишнього матроса Криворученка.

— Розкажіть усе, що знаєте про Шлезінгера, — попросив полковник під час розмови з Олександром.

— Вперше я побачив обер-лейтенанта в карлхортському концтаборі, — мовив Криворученко, — і впізнав його відразу: це Розе — колишній активіст з німецької молоді, що працював перед війною на нашому Харківському заводі. Мене охопив жах. «Ну, — думав, — пропав я». Я ж був комсоргом цеху, активістом… Але, як незабаром переконався, Розе не впізнав мене. Полон, табірне життя зробили своє. Самі розумієте, товаришу полковник. До того ж ми працювали на різних дільницях цеху.

— Хто може підтвердити, що Розе проживав у Харкові?

— Там його знають. Батько Петера — один з колишніх полонених німців. Працював на ХПЗ механіком. Здається, ще в 1936 році звільнився з роботи. Через якийсь час його син теж залишив завод. Ходили чутки, наче вони обидва кудись виїхали… Там, у Німеччині, зустріч з Розе вразила мене. Не знаю навіть, чим заслужив його прихильність. Під час однієї з розмов обер-лейтенант сказав, що недавно випадково загинув його батько і, взагалі, війна вимагає великих жертв. Грав зі мною у відвертість. Натякав, що збирається до Словаччини з якимсь важливим завданням розвідки. їде, мовляв, у вогонь. Єдине місце, де можна відвести душу, то це братіславські кав’ярні. Якось похвалявся, що саме в Братіславі заробить великі гроші на африканських статуетках, якими давно гендлює. У нього багата колекція антикварних виробів.